Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Коли Меланія назвала ім'я Ольги, Олені відразу відлягло від серця. Увесь лемент Меланії, так рясно скроплений слізьми, видався Олені не більше як істеричним припадком.

Плакати через ту, яку господь створив для того, щоб осушувала сльози іншим? Яка підла вигадка! Яка нісенітниця!

Меланія з єхидною гримасою довкола рота великодушно дозволяє Олені помилятися: чим глибша віра, тим сильніше розчарування.

— Я тобі ще не сказала. Пан Дорошенко повернув слово Аврельці. Не жахайся! Зробиш великі очі, коли дізнаєшся, що причиною зірвання заручин є… твоя Ольга. Тепер уже знаєш, чому мої очі кілька днів не висихають від сліз. Така ганьба: вдруге наречений повертає слово! Що ти, мама, скажеш на це?

Олена нічого не скаже. Вона певна, що Михайлова жінка з'їхала з глузду. Коби хоч скоріше надійшли Безбородьки чи котра з дівчат.

Господи, та коли вже на те пішло, то мала господинька у вічі не бачила задрипаного Аврельчиного нареченого!

Меланія — таке враження — любується необізнаністю Олени. («Чим глибша віра, тим сильніше розчарування»).

— Бачу, Гелюню, що до тебе ще не дійшло. Тобі все ж таки здається, що твоя мала господинька тут ні при чому? Я зразу хотіла пощадити тебе, але твоя самовпевненість, не гнівайся, обурила мене. І тому знай, твоя ідеальна, твоя чудесна мала господинька волочиться з комуністом.

— Бодай ти здорова була, Мелясю! — мало що не перехрестилася Олена.

Стільки жахливих натяків, стільки таємничності, стільки погроз, а то нема що на патичка взяти!

Якби воно було так, що мала господинька ходила з кимсь, то Олена, мама, була б першою, хто знав би про це. Вона не береться ручитися за Зоню чи Славу (а хто був би сказав, що Неля здатна на щось подібне?), але коли йдеться про Ольгу, то вона кладе голову навідріз. Мала господинька, здається, розхворілася б, якби мусила щось приховати від матері. Крім того, яке відношення може мати Олина симпатія до того, що пан Дорошенко покинув Аврельцю?

Меланія підстрибнула так, ніби сіла на їжака.

— Не покинув, Гелюсю, не покинув, а повернув слово, — а це велика різниця! Потім твоя Ольга не з ким-небудь, а з комуністом волочиться. Дочка священика — і комуніст! Як це звучить для твого вуха?

— Чекай, Мелясю, чекай, не змішуй одне з другим. Твоя дитина розійшлася з нареченим. А при чому тут моя? Щось воно виглядає так, що й купи не тримається.

— Гелюня помиляється. Все, що тут виклала Меланія, тримається купи, й то міцно! Пан Дорошенко великий український патріот, — зараз, Гелюсю, вона ще не скінчила, зараз, — як відомо, нащадок гетьманського роду, що, зрештою, і документами стверджено…

— Я це вже чула. Ти мені розповідала.

Нехіть Олени до біографії гетьманського нащадка не справляє враження на Меланію. Більшовики забрали у нього на Україні не лише маєтки, але й титули, а хто зна чи й не гетьманську булаву! Так, так, і нічого тут скептично похитувати головою. І тому він такий непримиренний до всього, що хоча б здалека заносить більшовизмом. Тому, — тепер чей же ясно Гелі, — не хотів він ввійти в родину, де одна з панянок збирається заміж за комуніста. Видно, Гелюню, визнав для себе неможливим називати швагром свого ярого політичного ворога чи хоч би коли-не-коли зустрічатися з ним в одному товаристві. І тому, хоч як йому подобалася Аврельця, з болем мусив зірвати заручини.

Олена не вірила жодному слову Меланії, хоч і дивувалася її спритності. Вдова Аркадія підозрівала, що той гетьманський нащадок — звичайний матримоніальний ошуканець, який виманив від Михайла гроші в рахунок майбутнього посагу Аврельці, а сам дременув туди, де перець росте. Хитра Меланія зміркувала, що для обманутої Аврельці буде морально кориснішим, просто гоноровішим, коли причиною зірвання заручин буде принциповий характер екс-нареченого.

Для Меланії було замало, що вона вигадала версію, треба ще, щоб і повірили в неї.

— Ти не віриш, — бачу по твоїх очах, — не віриш, що твоя золота мала господинька могла так повестися.

— Нічого не скажу. Прийде зараз Ольга, і ти сама спитаєш у неї.

Олена не могла сказати тій скаженій бабі, що з часу, коли й Ореста Білинського звинувачували у симпатіях до комуністів, слово «комуніст» набрало для неї іншого змісту. Страшним воно було в устах Аркадія і його родичів. Особа Ореста Білинського очистила його, якось узаконила, а найважливіше — зняла з нього компрометуючу поволоку. О ні, тепер цим словом не застрашити вже Олени.

Меланія ніяк не могла заспокоїтися:

— Ти, може, думаєш, ніби це не причина, заради якої можна повертати слово нареченій, так? Що… що… пан Дорошенко міг би в крайньому разі порвати з твоїм домом, так? А я, Гелюсю, скажу тобі на це, що ти думаєш так, як усі наші безпринципні галичани. А то людина з наддніпрянських степів. Аристократ по духу і за походженням. Видно, він не зміг би перенести, щоб якийсь там голотяпник-комуніст чванився тим, що він доводиться швагром нащадкові великого гетьмана. То ми тут, під Польщею, здрібніли, захиріли, стали людьми без переконань і честі, а він… О, він не з тих! То справжній пан! Тепер ти розумієш, яке непоправне горе спричинила твоя маленька господинька моїй бідній дитині.

— Почекай, Мелясю, хтось іде. Певно, Оля…

То була не Ольга. Прийшов Теофіл сам, без Катерини, з лікарським саквояжем у руках. Олена здивувалася, що він так скоро з'явився на її виклик. Мариня, можливо, ще й не дійшла до Джерельної.

Олена мала рацію. Безбородько відвідував хворого поблизу вулиці Куліша й при нагоді заглянув до тещі. Олені були особливо приємними такі позапланові, випадкові візити зятя. Вони могли свідчити про синівські почуття у Філька до жінчиної матері.

Не знала Олена, що досить часті візити зятя не були ані випадковими, ані принагідними і вже найменше стосувалися її особи.

Безбородька гнало на вулицю Куліша непереможне, просто патологічне бажання бачити Нелю і бодай при прощанні чи вітанні потримати її ручку у своїй долоні.

Відколи Неля стала формально жінкою іншого, його зацікавлення молодицею-дівчиною набрало нездорових рис. Вбив собі в голову, що поскільки він випадково не одружився з Нелею, то у компенсацію за кривду, яка йому заподіялася, має бути тим першим, що відкриє їй солодку таємницю статей. Дон-Жуан Лесі Українки хизувався, що на своїй совісті не мав тільки черниці й дружини приятеля, а чим поступається черниці жінка вірго