Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

class="p1">— А як ксєндзу подобається таке. По смерті Ільчука не було антидержавних демонстрацій на Нашівщині. Ладнє. Пєнкнє. Ми подали реляції про спокій у повіті, запевнили вищестоячі органи про благодійний вплив політики УНДО на маси, а тут рівно через тиждень доносять мені, що чиясь злочинна рука переіменувала з десятого на одинадцяте цього місяця вулицю Легіонів, найкращу вулицю Нашого, на вулицю — ксєндз повірили б? — на вулицю Ільчука, а театр імені Сенкевича, — це просто скандал, — на театр… імені Ільчука. Розуміє ксєндз, шито-крито, без великого шуму та диверсій. А минулого місяця потрапила мені до руки летючка. Адресована кому? Адресована до рядових поліцаїв.

Отець Ілакович радий би був викласти свою справу, але не міг відразу вгамувати балакучість референта і тому спитав от так собі:

— А яка протидія з боку уряду, Зибцю?

— Робимо, що можемо. Історія не зможе закинути нам, що ми у такий відповідальний час сиділи склавши руки. Закриваємо читальні «Просвіти», гуртки «Сільського господаря», спортивні організації, взагалі всі організації на місцях, де виявляється вплив комуністів.

— Яких комуністів, Зибцю, коли КПЗУ розпущена?

— Сидорцю, я не такий наївний, щоб повірити у твою наївність в цих справах. Партія розпущена, а комуністичний рух, на жаль, придушений тільки в наших рапортах. Але що тут говорити, коли скажу Сидорцеві: сама комуністична верхівка не здає собі справи, до чого зреволюціонізовані низи. Я дам Сидорцеві такий приклад. Одним з актуальних гасел Комуністичної партії було «Геть війну з Радянським Союзом!». Це тому, що верхівка — Сидорцьо розуміє? — не вірить, щоб на випадок війни з Гітлером Радянський Союз міг вийти переможцем. А галицький мужик вбив собі в голову, що Радянський Союз не лише розгромить фашистську Німеччину, але й приєднає Східну Галичину з Волинню до «матері Радянської України».

— Я перепрошую тебе, Зибцю, але звідки ти знаєш, що собі думає галицький мужик?

— Га, подобається мені таке запитання! Я зараз скажу ксєндзу, звідки я знаю. Маю достовірні конфіденціальні відомості, що у селі Ставки дійшло до серйозних словесних старць[163] між комуністами і їх прихильниками, бо одні хочуть на панськім маєтку (коли Червона Армія поб'є Гітлера!) організувати колгосп, а другі хочуть радгоспу. Але ксєндз, очевидно ж, не за цим прийшов до мене?

— Не за цим. Ти вгадав, — намагався тепер держатися рідкого поміж ними «ти», сподіваючись на сентимент, якого не було поміж ними. — Я у справі свого сина. Знаю все. Треба рятувати мені сина.

Референт від справ політичних з нерозумінням здвигнув плечима.

— Авжеж, тільки… я не знаю, що загрожує твоєму синові?

— Знаю все, — повторив членороздільно. Почав нервуватись, що Квасніцький грається ним, а відповісти йому різко не міг, бо потрібний був Ілаковичу, як ніколи.

— А я ще раз питаю: що загрожує молодому панові Ілаковичу?

Ілакович пояснив, хоч розумів, що Квасніцький прекрасно знав, про що йде мова.

— Секрет, який він мав з Другим відділом, вийшов, я думаю, що при допомозі того ж таки Другого відділу, назовні. Мого сина може чекати доля Мундика.

— Гм… І що ще ксєндз хоче мені сказати?

— Мій син мусить виїхати за кордон.

— Ксєндз дійсно такий наївний у політиці? Паспорт, проше бардзо, можемо дати, але чи він врятує твого сина від смерті, якщо вона… запланована?

Смерть! Слово це не виражає собою свого кошмарного змісту доти, доки воно не стосується наших найближчих.

Отець Сидір мало зазнав радощів від свого сина: коли підріс, душевний контакт поміж ними майже зовсім урвався, і оце тільки небезпека зблизила їх між собою, а проте яким дорогим, рідним був йому той чужий молодий чоловік!

— Я думаю, Зибцю, що, — він відкашлявся, — що ти… що ви всі разом… подумаєте про якусь охорону для мого сина.

Квасніцький мусив подумати, що відповісти.

— Я розумію батька, — сказав згодом, як видалося Ілаковичу, щиро, — міг би зрозуміти і товариша по шкільній лаві, але поступати, діяти мушу так, як вимагає цього від мене моя посада. Скажу тобі образно: потриманого товару ми не приймаємо. Охорона доти, доки служба. А за кордоном твій син нам не потрібний.

— Але ж він, — Ілакович відчув, як виступив йому піт на переніссі і чолі, але не хотів при Квасніцькому витирати його, — наразився на смертельну небезпеку в ім'я… для добра Польської держави.

— Прошу ксєндза, ми досить довго знаємося, щоб говорити між собою відверто. Те, що ти сказав, то воно трохи не так. Там, де пахне грішми, можна про почуття не згадувати. Безперечно, пан Ярослав Ілакович був цінний для нас ще й тим, що не кожного можна на таке діло наломити. Хай ксєндз не думає собі, що ми багатьох не перепробували, заки зупинилися на його сині. Є такі завзяті бестії, що воліють, щоб їм ребра поламати, ніж їх характер надломити. А у сина ксєндза рідкісна гнучкість характеру. З такими прикметами він не пропаде і за кордоном, хоч є прислів'я, що влада любить доноси, але не шанує донощиків.

— Залишмо, Зибцю, філософію на потім. Славко в мене єдина дитина, і йому загрожує смерть… Коли ви його, як ти кажеш, зігнули чи зламали його характер, то за моральним кодексом співвинуватці його нещастя.

— Сидорцю, тепер я тобі скажу: залишмо моральні закони на пізніше. Ми — мужчини і завжди маємо справу тільки з повнолітніми. Твій син знав, на що йде.

— Хай буде і так. Це була з його боку політика дальшого прицілу.

— Політика? — референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. — Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.

— І це говорить референт від справ політичних?

— Це говорить колишній колега своєму колишньому шкільному колезі. А втім, якщо мої слова пошокували ксєндза, то ксєндз може в іншому місці зробити з них вжиток.

— Мені не до жартів, Зибцю, — голубі очі отця Сидора підозріло зарожевілися.

Квасніцький не помітив чи, може, вдав, що не помітив психічного заламання в Ілаковича. Прибравши бадьоро-привітний тон, яким привітав був гостя, сказав, потираючи руки:

— Паспортик буде, прошу ксєндза, а щодо особистої охорони сина, на жаль, не можемо не тільки щось зробити, але й пообіцяти не маю права. Ксєндз дарують, але я чекаю службового дзвінка з Варшави, — він тицьнув Ілаковичу два пальці, делікатно попихаючи його до дверей.

«Яка ганьба, — подумав Ілакович за дверима, — мене, Сидора Ілаковича, виставили за двері, і ще хто: Зибцьо Квасниця! Маєш рацію, мамцю: «Ере ферльорен — аллес ферльорен».

Пожалкував, що в цю хвилину не мав при собі револьвера. Знав добре, що заки заїде додому, то знайде причину, яка випросить його