Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Та наступного дня погодилася їхати.

Захотів Ілля. Він же домовився за два місця в машині зі знайомими автомайданівцями, продемонстрував Аллі, як чудово вправляється з милицями, і попередив:

— Треба їхати, поки пускають. Помацаємо лігво дракона, коли ще буде така нагода.

— О, дракона знайшов! — пирхнула Алла зневажливо. — Заєць, у кращому випадку. І то, не хочеться ображати зайців, симпатичні звірятка, не такі вже боягузи. Цей бач, намочив штани й чкурнув, аж загуло. Як думаєш, зловлять?

— Повинні. Йому ж заховатися ніде, нікому такий не потрібен.

— Побачимо. Тут без Яника роботи не початий край. Орати — не переорати. Хтось же відповість за вбитих, як думаєш?

— Хто не втік — того судитимуть. Це я так думаю, а там видно буде. Збирайся, Алло, машина вже на підході.

Була сонячна неділя. На підступах до ворожої резиденції довелося почекати чимало. Майданівці прибували й прибували, і потік охочих подивитися, у яких розкошах жив збіглий Янукович, не вщухав. Алла переживала — їх затопчуть у натовпі, та люди поводили себе підкреслено ввічливо, ще й розступилися перед Іллею, даючи чоловікові на милицях пройти вперед.

Нічого з побаченого Аллу Дорош не вразило.

Точніше — вразило цілковитою, кричущою, доведеною до абсолюту відсутністю навіть натяку на смак. Кітчеві статуї кучерявих амурів, грецьких красунь із ледь прикритими грудьми, величезний, у два власних зрости, білий кінь на пагорбі поруч із альтанкою, сам будинок, який навіть після ввімкнення фантазії на повну потужність не сприймався житловим — усе наганяло дивний смуток та дратувало. Пояснити власні відчуття Алла собі не могла, зробивши один, доволі несподіваний та досить вичерпний для себе висновок — Віті Залевській, тій, з її колишньої роботи, тут, напевне, дуже сподобалось б. За відчуттями, не лише вона, а й кілька інших дівчат, у недалекому минулому — подруг, теж щиро захотіли б собі щось подібне.

Тож коли Ілля з компанією вирішив закульгати всередину будинку, який тут називали хонкою, Алла зробила категоричний протестуючий жест:

— От від цього звільніть, ради Бога! Як нікого з вас ще не вирвало тут!

— Та ну, Алчику! Ворога треба знати в лице!

— Ти хіба не знаєш, як воно виглядало? Ідіть, ідіть, там повно його зображень, не переплутаєте.

— Ну тебе, — добродушно відмахнувся Ілля. — Хоча… Як знаєш, кожен тут на двісті відсотків вільна людина. Десь погуляєш, де тебе шукати?

— Он там, — роззирнувшись, Алла кивнула на оздоблений бильцями оглядовий майданчик праворуч від входу в хонку. — Бач, люди там тусуються. Постою, подихаю. Повітря тут менш отруйне, ніж там, усередині.

— Ой, перестань, я тебе прошу! Ми недовго, — пообіцяв Ілля й кивнув на знак подяки чоловікові в касці та камуфляжі, котрий завбачливо прочинив перед ним важкі двері.

Провівши компанію поглядом, Алла знизала плечима. Нехай, усі хочуть відчувати себе переможцями. Мають на те право, бо нині кожен — переможець, незалежно від того, де був цієї довгої, найдовшої на її пам’яті зими. Радість не поспішала приходити, надто багато жертв вистелили собою дорогу сюди, у спорожніле, нікому не потрібне, помпезне й зовсім, як виявилося, не таємниче вороже лігво.

Та переможці все ж мають право радіти.

Це вона псує всім настрій. Можливо, через те, що довго була іншою, не готовою зрозуміти й пережити те, що, хочеться вірити, уже скінчилося.

Більше в її місті та її країні ніхто не повинен загинути наглою смертю.

Хай буде так.

Відійшовши до майданчика, Алла прилаштувалася біля лавки, на якій по черзі фотографувалися гамірні молоді люди, увішані синьо-жовтими стрічками. Повернувшись, глянула зі свого місця на Київське море. Краєвид тут справді виявився кращим, ніж оздоблення території. Їй раптом закортіло збігти сходами вниз, із пагорбів, підійти до набережної, неквапом прогулятися там, зблизька подивитися на воду.

— Дивно.

— А? — почулося поруч.

Зрозумівши — мовила це вголос, Алла повернулася. Поруч стояв юнак у синьому, явно на розмір більшому, точно з чужого плеча бушлаті та бейсболці, що до верхнього одягу не зовсім пасувала. Руку поверх ліктя щільно облягала майданівська пов’язка, над бровою її досвідчений погляд волонтера медичної служби вгледів невеличкий свіжий шрам.

— Нічого. Усе нормально.

— Ви щось сказали. Вам дивно, — проговорив юнак.

— То я до себе. Думки вголос.

— Цікаво, що ви думаєте. Мене тут, наприклад, нічого не дивує та не приваблює. А їм цікаво.

Він кивнув за спину, де двоє чоловіків, одягнутих, як Самооборона, і напевне, звідти, охоче фотографувалися з усіма охочими. Голова одного, неголеного, була перев’язана, і бинт уже помітно посірів. Інший заклеїв пластирем розсічену брову.

— Багатьом цікаво, — знизала Алла плечима.

— І все ж таки — що вас здивувало?