Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

За те, що масою навалювалися, коли закон вимагає розійтися, а він, здоровий та сильний, нічого не міг зробити.

Постріл. Мимо.

За те, що впав на льоду і з нього сміялися, показували пальцем.

Постріл. Є.

За памперси. За справжніх мужиків, бойових товаришів, котрі свічками горіли біля «Динамо».

Постріл. Мимо.

Вони виконували наказ. Вони не збиралися робити ні кроку назад. Що знаєте про бойові накази ви, продажні провокатори! Що ви знаєте про присягу та бойове чоловіче братство!

Стріляли звідусіль, і Коновал зовсім перестав зрозуміти, хто й звідки валить, наскрізь прострілюючи вулицю. Бачив, як один за одним падають чоловіки в касках на протилежному боці вулиці. Вони ховалися за деревами, прикривалися дерев’яними щитами, та кулі все одно знаходили мішені, жалили, збивали — і наступних, хто ставав на місце поваленого, поряд із тілом.

Коновал повів автоматним стволом.

Постріл.

Не влучив, проте відігнав когось на кілька кроків далі. Знову облизнув губи.

Над вулицею стелився чорний ядучий дим від запалених на барикаді шин. Він сліпив, збивав із прицілу, і напевне, таким був замисел. Коновал не думав, що захисний маневр допоможе противнику й стримає наступ надовго. Майнуло: хай би забрали зараз трупи, відступили назад, на свої спалені вщент позиції, ну не зовсім же вони дурні, повинні бачити — зі своєю фанерою, зі своїми дубинками довго тут не протримаються. Себе б пожаліли, інстинкт самозбереження давно пора включити. А там уже нехай здаються, нового способу ніхто ще не придумав, руки вгору, лицями в землю.

І тут же згадав слова дружини, сказані на прощання.

Вона забрала малу, склала речі у дві великі сумки та перебралася до матері. Спершу пояснювала — у Києві небезпечно, багато хто зі знайомих виїздить, і Павло навіть не заперечував. Сам хотів запропонувати, та не наважувався. Адже треба тоді було б шукати час, аби зібрати обох, вивезти, особисто доставити на місце, для власного спокою. Звісно, ніхто не відпустив би, тому додаткової трати нервів не хотілося. Тому зрадів, коли теща сама організувала якогось родича з машиною, придибав на старих «жигулях», тим самим позбавивши Коновала клопоту. Усе зрозумів, коли Ольга, залишивши дитину з матір’ю, підійшла до нього, і замість звичного й очікуваного: «Ну, пока», сказала, дивлячись просто в очі:

— Не хотіла відразу… Ми надовго, Пашо.

— У смислі?

— Зовсім надовго. Вибач, не можу тут. Боюся.

— Кого боїшся? Слухай, скоро ми скрутимо Майдан у бублик, розламаємо на шматочки, з’їмо з чаєм. Потім приїду за вами і…

— Не треба. Я не хочу… Тебе боюся, Пашо. Ніколи не думала, що… — і поки Коновал переварював несподіване, видихнула, так, ніби збиралося давно і тільки ось прорвало: — Ви вбиваєте, ви людей убиваєте! Усе, не треба, не хочу!

Повернулася, ступила до машини, та він встиг схопити за лікоть, міцно стиснути:

— Зінка?! Та Зінка, Зінка накрутила! Своєю головою думай, Олько, своєю! Кого слухаєш!

Дружина не відповіла. Замість неї гаркнула теща, міцно притискаючи онуку до себе:

— Е! Ану, пустив її бігом! Не на роботі! Бач, знайшовся тут!

На них почали звертати увагу люди біля гуртожитку, і Павло відпустив Ольгу. Вона підбігла до «жигулів», швидко забралася всередину, мама передала їй малу, недобро зиркнула на зятя, теж пірнула всередину, хряснули дверцята. За десять днів відтоді, як сталося, ніхто з них на його дзвінки не відповідав.

Бахнула граната.

Сухо хлопали постріли.

Коновал прицілився.

І за це теж. У нього була сім’я, та яке кому з тих, хто внизу, до того діло. Вони далі, навіть зараз, цієї миті, переконані — усе роблять правильно.

Постріл.

Раз так сильно переконані — за віру не гріх постраждати. Хто так говорив і кому, для Коновала не мало зараз жодного значення. І остаточно перестав сумніватися: так само має право на власну правду, тож нічим не відрізняється від тих, у кого