Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

тягнулося, тим частіше надходила інформація від самих колег — сил нема, вимотані повністю, не сплять другу добу, дуже пощастить, якщо в когось десь вийде присісти на годинку-півтори, притулившись спиною до стіни чи дерева. Іншого способу покуняти реально нема, і Коновал розумів: своїх треба підмінити, вийти зі свіжими силами. Не бачив іншої причини, чому командир не наказує переміщатися на передову.

Але наказ прийде. Питання кількох годин, не більше.

Ось тоді вони за все заплатять.

Давно хотів виставити рахунок.

Їх набралося за три місяці багато. Нічого, зведе в один, загальний. Вони заплатять. Не захочуть — та ніхто нікого й не питатиме.

Коновал чесно признався собі: не чув і не бачив наказу стріляти на ураження. Більше того, за весь час у «Беркуті» мав безліч нагод робити з живими людьми все, на що вистачить сил та фантазії. Тут же згадалося, як молотив тієї, зовсім ніби недавньої, а наче — такої далекої ночі на Майдані. Стомилася рука, не давав нікому з наляканих молодиків та їхніх дівок прорватися за периметр. Дівиць не жалів особливо, хоча б через те, що ними думали прикритися ті патлаті гомики зі стрічками.

Що ж, вони, на свою біду, нарвалися на Павла Коновала, котрий нікому не дозволить гратися з собою в подібні іграшки й не бачить різниці між статями. Виступаєш проти, не слухаєшся, каламутиш воду, провокуєш — отримуй за все по повній. Будь готовий до цього.

Але не менш відверто визнавав: у людей не стріляв ще жодного разу.

Натискав на гачок у різних ситуаціях, зазвичай даючи попереджувальний постріл у повітря чи посилаючи кілька куль над ворожими головами. Прямих бойових зіткнень, де все йшло, мов у кіно — або ти, або тебе, хто перший пальнув, той і виграв, — за період служби в Коновала не виникало. Та і в армії, звідки його рекомендували до спецпідрозділу, вогнева підготовка проходила без стрільби по живих мішенях.

Здивувало, аби їм дозволили десь постріляти по людях.

Тепер, цим ранком, наказів теж не було.

Як і заборон. Коновал відчував своє право діяти за ситуацією. Оцінивши обстановку вже давно, він налаштував себе на оголошення особистої війни тим, від кого натерпівся цієї проклятої зими більше, ніж, здається, за все життя.

Куди там!

Його, Пашу Коновала, ніхто, ніде та ніколи не міг дотепер безкарно принизити.

Клацнувши ріжком та пересмикнувши автоматний затвор, досилаючи патрон у патронник, Павло відразу ж перевів бойову зброю в режим одиночної стрільби. В інших не питав, чи готові до бою. Собі зізнався — так, але стрілятиме по кінцівках. Навіть після того, що майдануті зробили йому особисто, до останнього не збирався бити на смерть.

Усе помінялося, щойно вийшли на позицію та почали рух Інститутською вниз. І закрутилося так стрімко, що Коновал не встиг продумати план дій персонально для себе. Просто зупинився неподалік будівлі Національного банку, від’єднав сошку приклада, спокійно впер її в праве плече, знайшов прицілом першу постать у касці, що рухалася знизу, узяв під обріз і плавно натис на гачок.

Чоловік не впав.

Та поруч гримнув ще один постріл, потім — ще, ще, і людина незграбно завалилася на бруківку.

Коновал, дивуючись власному спокою, послав новий патрон.

На Майдані теж стріляли. Хто почав першим, нікого не хвилювало. Накази начальства та їхнє скасування вже не мали значення. Почалася реальна війна, сторони визнали цей факт, затіявши перестрілку. Міліція, «Беркут», вевешники — усі відступали, задкували по зовсім недавно відвойованому периметру. З Майдану їх тіснили.

А десь над головами вступили снайпери.

Коновал не бачив, звідки стріляють. Лише чув повідомлення, густо замішані на паніці, і схоже — панікували по обидва боки барикад. Перед собою, зліва, Коновал бачив Жданова. Той рухався, тримаючи автомат напереваги, і враз сполоханим зайцем зірвався з місця, піднісши ствол догори й на бігу крутячи закритою шоломом головою. Добігши до жовтої стіни, де вже знайшли прихисток інші бійці, притулився спиною, тут же послав перед собою кулю — у нікуди, огризаючись. Інші беркутівці теж розходилися в різні боки широким віялом, тримаюсь далі від середини вулиці. Вона ж чудово прострілювалася з даху чи високого вікна будь-якого найближчого будинку.

Провокація.

Коновал пригадав день, коли підняли хвилю після перших убивств на вулиці Грушевського. Тоді теж говорили про снайпера чи навіть кількох. Але Павло, як і більшість бійців його роти, — та де, не тільки вони! — вірив: усе це організовано навмисне, щоб повісити вбивства випадкових людей на владу. Спростовувати можна, скільки завгодно. На Коновала не діяло. Тепер відбувається те ж саме, вирішив він. Місяць тому пристрілювалися, зараз запустили маховик.

Стріляють довкола, у чужих і своїх. Тактика грамотним людям знайома. Не нова, нічого нового нема під сонцем.

Другим пострілом Коновал таки звалив когось біля верхньої барикади. Не цілився, само вийшло. Він криво посміхнувся, язиком пройшовся по чомусь пересохлих губах.