Джерело - Айн Ренд
— Ні.
— Ні. Ти не можеш зрозуміти. Я всю ніч думав про тебе. Я зовсім не спав. І знаєш, у чому твоя таємниця? У твоїй страхітливій невинності.
Рорк голосно розреготався, дивлячись на хлопчаче обличчя.
— Ні, — сказав Меллорі, — це не смішно. Я знаю, про що кажу — а ти ні. Ти не можеш знати. Через твоє абсолютне здоров'я. Ти такий здоровий, що не можеш збагнути хвороби. Ти про них знаєш, але не надто віриш у їхнє існування. А я вірю. Я в дечому мудріший за тебе, тому що слабший. Я розумію той інший бік. Ось що зі мною сталося… те, що ти бачив учора.
— Це в минулому.
— Можливо. Але не зовсім. Я більше не боюся. Але знаю, що страх існує. Я знаю, що це за страх. Тобі його не збагнути. Послухай, який найжахливіший випадок можна собі уявити? Для мене — опинитися обеззброєним у камері з чудовиськом, яке стікає слиною, чи маніяком з хворобою, що вижерла його мозок. У тебе нічого не залишається, крім твого голосу — твого голосу і думок. Ти кричиш цьому створінню, чому воно не має чіпати тебе, ти знаходиш найпромовистіші слова, найпереконливіші слова, стаєш глашатаєм абсолютної істини. І ти бачиш, як воно витріщається на тебе, і розумієш, що воно не здатне почути тебе, що до нього ніяк не достукатися, не достукатися жодним чином, хоча воно дихає і рухається перед тобою з якоюсь своєю метою. Це жахіття. Те, що нависло над світом, нишпорить серед людей — це те саме, щось замкнене в собі, безмозке, абсолютно безглузде, але воно підступне і має свою мету. Не думаю, що я боягуз, але я його боюсь. І це все, що я знаю — лише те, що воно існує. Але я не знаю його цілей і не розумію його природи.
— Принцип декана, — сказав Рорк.
— Що?
— Це те, про що я колись думав… Меллорі, а чому ти намагався застрелити Еллсворта Тухі? — Він побачив хлопцеві очі й додав: — Ти не мусиш мені говорити, якщо не хочеш.
— Мені не подобається розповідати про це, — напружено мовив Меллорі. — Але ти поставив слушне запитання.
— Сідай, — сказав Рорк. — Поговорімо про твоє замовлення.
Меллорі уважно слухав, поки Рорк розповідав про будинок і завдання скульптора. На завершення він сказав:
— Лише одна статуя. Вона стоятиме отут, — він показав на ескіз. — Усе буде організовано навколо неї. Статуя оголеної жінки. Якщо ти збагнув ідею споруди, ти зрозумів, яка це має бути статуя. Людський дух. Героїчне в людині. Натхнення і звершення водночас. Піднесення над світом і піднесення над власною суттю. Пошук Бога — і віднайдення себе.
Покажи, що немає вищого досягнення, ніж сама людина… Ти єдиний, хто може зробити це для мене.
— Добре.
— Ти працюватимеш так, як я працюю зі своїм клієнтом. Ти знаєш, що мені потрібно — решта за тобою. Роби як знаєш. Я хотів би запропонувати модель, але якщо вона не відповідає твоїй меті, обери ту, яку вважаєш за потрібне.
— І кого ти обрав?
— Домінік Франкон.
— О Боже!
— Знаєш її?
— Бачив. Якби вона погодилася… Ісусе, не існує жінки, яка більше пасувала б для цього… — Він затнувся, а потім додав, випустивши пару: — Вона не позуватиме. Тільки не для тебе.
— Вона це зробить.
Ґай Франкон спробував заперечувати, почувши про це.
— Послухай, Домінік, — сердито сказав він, — є ж якась межа. Насправді вона існує — навіть для тебе. Чому ти це робиш? Чому — для Роркового проекту, заради всього святого? Після всього, що ти написала і зробила, щоб йому нашкодити… І ти ще дивуєшся, що люди пліткують? Ніхто не захвилювався б й не зауважив би, якби це був хтось інший. Але ти — і Рорк! Я не можу і кроку ступити, щоб мене про це не запитали. Що мені робити?
— Замовити собі копію статуї. Вона буде прекрасна.
Пітер Кітінґ відмовився це обговорювати. Але він зустрів Домінік на вечірці та запитав, не маючи такого наміру:
— Це правда, що ти позуєш для статуї до Роркового храму?
— Так.
— Домінік, мені це не подобається.
— Та невже?
— О, вибач. Я знаю, що не маю права… Ось тільки… Ось тільки з усіх людей світу я не хочу бачити, що саме ти приятелюєш із Рорком. Не з Рорком. Із ким завгодно, лише не з Рорком.
Вона зиркнула на нього зацікавлено:
— Чому?
— Я не знаю.
Її пильний погляд його бентежив.
— Можливо, — пробелькотів він, — можливо тому, що твоя оцінка його роботи ніколи не видавалася мені до кінця справедливою. Я дуже щасливий, що ти… але це якось неправильно. Неправильно для тебе.
— Неправильно, Пітере?
— Ні. Але як людина він тобі не подобається?
— Так. Як людина він мені не подобається.
Еллсворт Тухі теж був невдоволений.
— Домінік, це дуже нерозважливо з твого боку, — сказав він за зачиненими дверима її кабінету. Його голос не був лагідним.
— Я знаю.
— Ти не можеш змінити думку і відмовитися?
— Я не змінюватиму думки, Еллсворте.
Він сів, стенув плечима, а потім усміхнувся:
— Гаразд, любонько, чини як знаєш.
Вона пробігалася олівцем по рядках відбитка і нічого не відповідала. Тухі прикурив цигарку.
— Отже, він обрав Стівена Меллорі для цієї роботи, — сказав Тухі.
— Так. Кумедний збіг, чи не так?
— Це зовсім не збіг, моя люба. Таких збігів не існує. Це закономірність. Хоча я впевнений, що він про це не знає і ніхто не допомагав йому робити вибір.
— То ти це схвалюєш?
— Усім серцем. Усе складається якнайкраще. Навіть краще, ніж я сподівався.
— Еллсворте, а чому Меллорі намагався тебе вбити?
— Гадки не маю. Хтозна. Гадаю, містер Рорк знає. Або має знати. До речі, хто обрав тебе за модель — Рорк чи Меллорі?
— Еллсворте, це тебе не обходить.
— Розумію, Рорк.
— До речі, я сказала Роркові, що це ти переконав Гоптона Стоддарда його найняти.
Він затримав цигарку на півдорозі до рота, потім продовжив рух і затягнувся.
— Сказала? Чому?
— Я бачила ескізи храму.
— Такі хороші?
— Не те слово, Еллсворте.
— Що він сказав, коли дізнався?
— Нічого. Розсміявся.
— Розсміявся? Як люб'язно з його боку. Наважуся припустити, що незабаром разом із ним сміятимуться й інші люди.
Цієї зими Рорк рідко спав більше ніж три години на добу. В рухах з'явилася рвучка різкість, мовби його тіло заряджало енергією всіх довкола. Енергія струменіла крізь стіни його контори до трьох пунктів у місті: будівлі Корда у центрі Мангеттену — башти з