Джерело - Айн Ренд
Після урочистості Еллсворт Тухі забрав Кітінґа до окремої зали, оздобленої в кольори білої орхідеї, у тихому дорогому ресторані. На честь відкриття влаштували чимало блискучих вечірок, але Кітінґ вхопився за пропозицію Тухі й відхилив решту запрошень. Тухі дивився, як він схопив свій келих і гепнувся на крісло.
— Хіба не чудово? — запитав Тухі. — Це, Пітере, вершина того, що ти можеш очікувати від життя. — Він делікатно підняв свій келих. — За надію на те, що ти матимеш іще чимало таких тріумфів. Таких як сьогодні.
— Дякую, — відповів Кітінґ, квапливо схопив свою склянку, не дивлячись на неї, підняв і виявив, що вона порожня.
— Пітере, невже ти не пишаєшся?
— Так. Так, звісно.
— Це добре. Такий ти мені подобаєшся. Сьогодні ввечері ти був надзвичайно вродливим. Матимеш чудовий вигляд у кінохроніці.
Іскра зацікавлення промайнула в погляді Кітінґа.
— Сподіваюся.
— Так погано, Пітере, що ти не одружений. Дружина дуже прикрасила б тебе сьогодні. Публіці це подобається. Кіноглядачам теж.
— Кеті нефотогенічна.
— О так, ти ж заручений із Кеті. Який же я телепень. Увесь час про це забуваю. Ні, Кеті на світлинах не матиме достойного вигляду. Не можу навіть уявити Кеті на світському заході. Можна вжити багато приємних слів про Кеті, але прикметників «ефектна» чи «вишукана» серед них не буде. Ти вже вибач мені, Пітере, але я дозволив своїй уяві десь полинути. Працюючи з мистецтвом стільки, скільки працюю я, схильний оцінювати все в категоріях мистецької вартості. І сьогодні ввечері дивлячись на тебе, я не міг уникнути думок про жінку, яка мала би поруч із тобою чудовий вигляд.
— Про яку?
— О, забудь. Це лише естетська фантазія. Життя ніколи не буває таке ідеальне. Люди й так занадто тобі заздрять. Ти не можеш додати до своїх досягнень також і її.
— Кого?
— Облишмо це, Пітере. Ти, однак, її не матимеш. Ніхто її не матиме. Ти чудовий, але не достатньо чудовий для неї.
— Для кого?
— Для Домінік Франкон, звісно.
Кітінґ випростався в кріслі, й Тухі побачив у його очах обачність, обурення і неприховану ворожість. Тухі спокійно витримав цей погляд, і Кітінґ здався; він знову розвалився в кріслі та благально мовив:
— О Боже, Еллсворте, я її не люблю.
— Я й не думав, що любиш. Але я весь час забуваю про перебільшену вагу, що її посередні люди надають коханню — сексуальному коханню.
— Я не посередня людина, — огризнувся Кітінґ втомлено; це був механічний, кволий протест.
— Сядь, Пітере. Ти не схожий на героя, коли так горбишся.
Кітінґ випростався — занепокоєний і злий. Він сказав:
— Я завжди відчував, що ти хочеш, щоб я одружився з Домінік. Чому? Навіщо це тобі?
— Ти відповів на своє власне запитання, Пітере. Навіщо це мені? Одначе ми говорили про любов. Сексуальне кохання, Пітере, — це глибоко егоїстична емоція. А егоїстичні емоції не дають щастя. Чи таки дають? Візьмімо для прикладу сьогоднішній вечір. Це був вечір утіхи для серця егоїста. Ти був щасливим, Пітере? Не переживай, мій любий, відповіді не потрібно. Я хочу лише вказати на те, що не слід довіряти особистим імпульсам. Бажання насправді мало важать. Не можна сподіватися знайти щастя, не усвідомивши його суті. Подумай на мить про сьогоднішній день. Ти, мій любий Пітере, був сьогодні найменш важливою постаттю. Як це й повинно бути. Важливий не творець, а ті, для кого він творить. Але ти не міг із цим погодитися — і тому не відчуваєш великого піднесення, яке мав би відчувати.
— Так і є, — прошепотів Кітінґ. Він не зміг би зізнатися у цьому нікому іншому.
— Тобі незнайома прекрасна гордість повної самовідданості. Лише коли ти навчишся відкидати своє еґо цілком, лише коли навчишся насміхатися з таких дріб'язкових сентиментів, як твої нікчемні сексуальні потреби, — лише тоді ти досягнеш величі, що я її завжди очікував від тебе.
— Ти… ти віриш у мою велич, Еллсворте? Ти справді віриш?
— Я не сидів би тут, якби не вірив. Але повернімося до любові. Особисте кохання, Пітере, — це велике зло, як і все особисте. І воно завжди породжує нещастя. Розумієш чому? Особисте кохання — це акт дискримінації, переваги одного перед іншими. Це акт несправедливості — до всіх людських створінь на землі, яких ти грабуєш, деспотично віддаючи всю прив'язаність одній особі. Ти повинен любити всіх людей однаково. Але ти не зможеш досягти цього шляхетного почуття, якщо не вб'єш у собі дріб'язкових егоїстичних уподобань. Вони порочні та нікчемні, оскільки суперечать першому світовому закону — засадничій рівності всіх людей.
— Ти про те, — раптом зацікавився Кітінґ, — що у… у філософському сенсі, глибоко всередині, ми всі рівні? Всі ми?
— Авжеж, — відповів Тухі.
Кітінґ запитував себе, чому ця думка огортає його таким приємним теплом. Він не заперечував, що це прирівнює його до будь-якого кишенькового злодія у натовпі, який зібрався відсвяткувати відкриття його будинку сьогодні; думка про це мимохіть промайнула в його голові — але не збентежила, хоча і суперечила його пристрасному бажанню вищості, що керувало його життям. Протиріччя не мали значення, він не думав ані про сьогоднішній вечір, ані про натовп; він думав про чоловіка, якого сьогодні ввечері не було.
— Знаєш, Еллсворте, — сказав він, відхилившись назад, невиправдано щасливий, — я… я радше говоритиму з тобою, ніж робитиму щось іще. Я міг піти ввечері будь-куди — але я значно щасливіший сидіти тут із тобою. Часом я запитую себе, що б я без тебе робив?
— Так і має бути, — погодився Тухі. — Для чого ще потрібні друзі?
Тієї зими щорічний костюмований бал мистецтв став подією яскравішою та оригінальнішою, ніж завжди. Етельстан Бізлі, душа його організації, придумав, як він висловився, геніальний хід: усіх архітекторів запросили прийти в образі їхніх найкращих споруд. Ідея мала величезний успіх.
Пітер Кітінґ став зіркою вечора. Він був чудовим у костюмі «Космо-Слотника». Точна копія будівлі, виконана із пап'є-маше, вкривала його від голови до п'ят; його обличчя видно не було, але яскраві очі визирали з вікон горішнього поверху, а короноподібна піраміда даху здіймалася над головою; колонада впиралася йому в діафрагму, і він махав пальцями крізь портал вхідних дверей. Його ногам у бездоганних бальних штанах і черевиках із дорогої шкіри нічого не перешкоджало пересуватися зі звичною елегантністю.
Ґай Франкон
