Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Потім Біллі подався шукати перлові скойки, а Сексон стала плескатися тим часом у калабані з кришталево-чистою морською водою, вигрібаючи звідти жменями блискучі клейноди — уламки скойок, відшліфовані океаном камінці — рожеві, сині, зелені, фіалкові самоцвіти. Біллі повернувся ні з чим і ліг поруч неї. їх пестило яскраве сонце, не спекотне завдяки морській прохолоді, і Сексон з Біллі лежали й дивилися, як поринало воно за обрій у темно-синю смугу океану.
Сексон взяла руку Біллі й зітхнула, переповнена щастям. їй здавалося, що такого чудового дня вона ще зроду не зазнавала. В неї було таке відчуття, немов здійснюються всі її давні мрії. А що можлива така краса на світі — вона й не уявляла! Біллі ніжно стиснув її руку.
— Про віщо ти думала? — спитав він, коли вони, нарешті, підвелися рушати.
— О, не знаю, Біллі. Може, про те, що один такий день кращий за десять тисяч років життя в Окленді.
РОЗДІЛ VII
На світанні вони покинули й річку, й долину Кармел і через пагорби поміж горами та морем подалися на південь. Дорога була розмита й вибоїста — знак, що нею користувалися не часто.
— А там далі вона й зовсім зникає,— мовив Біллі.— Бачиш, уже тільки сліди від підков. І огорож немає,— мабуть, грунт тут поганенький, хіба що для паші й годиться…
Голі пагорки покривала сама трава: лише глибокі яри поросли лісом, а вищі пагорби, що бовваніли в далечині, поросли чагарями. Один раз промайнув перед подорожніми сполоханий койот, а іншого разу Біллі аж руки засвербіли за рушницею, коли нараз на них єхидно витріщилася велика дика кішка, що й не подумала тікати, доки грудка землі не прогула шрапнеллю над самим її вухом.
Вони пройшли вже декілька миль, і Сексон увесь час скаржилася на спрагу. Там, де дорога збігала вниз, у вузьку й воложисту ущелину мало не на рівні моря, Біллі пішов шукати джерела, залишивши Сексон перепочити.
— Агов! — почувся за кілька хвилин його голос. — Ходи-но сюди! Подивись! Тобі світ запаморочиться!
Сексон подалася на поклик крутою стежкою, що вилася між кущів. На півдорозі до краю ущелини, де висока загорожа з колючого дроту, підкріплена каміняччям, закривала вихід до моря, вона вперше помітила невеличкий пляжик.
З трьох боків пляж так щільно обступили круті скелі і ще затуляли чагарникові зарості, що тільки з моря й далося б його побачити. Від моря пляж захищала черідка вузьких скелястих брил, з чверть милі завдовжки, об які вдарявся пінявий прибій, до берега докочуючись уже лагідними хвилями. Ще далі від землі стриміло з води чимало уламків скель: це вони зустрічали своїми грудьми натиск океанських валів, що розліталися мільйонами пінявих бризок у повітрі. Чорні скеляччя, густо обліплені мушлями, раз у раз проступали між хвиль, і на них лежали й ревли, вилискуючи на сонці мокрими тілами, морські леви, а в повітрі з пронизливим криком кружляла сила-силенна морських птахів.
Від загорожі донизу збігав крутий схил з десять футів завдовжки, і Сексон і не стямилась, як уже сиділа внизу на м’якому сухому піску.
— Чуєш, це така краса! — захоплено зустрів її Біллі.— І яке чудове місце, щоб отаборитись! А ось тут під деревами кришталевий струмок. Ти тільки глянь, який добрячий хмиз, скільки тут… — Він розглянувся довкола й перевів погляд на море, де очі його бачили більше, ніж могли сказати уста, — …всього, що хочеш! Ми б могли тут пожити… Ти тільки глянь, які тут мушлі. Я певний, що й риби тут можна наловити. Що, якби ми тут отаборилися на кілька день? Це ж однаково наші вакації… А я б тим часом сходив назад до Кармела по вудочки та гачки…
Сексон пильно вдивилася в його радісне обличчя і зрозуміла, що він уже цілком відірвався від міста.
— І вітру не чути, — провадив він. — Ані подиху!.. А глушина ж яка! Наче ми з тобою за тисячу миль від людського житла…
Свіжий свавільний вітер, що гуляв по голих пагорбах, сюди зовсім не зазирав. Тут було тепло й затишно, а в повітрі стояв запашний дух розквітлих кущів. Де-не-де серед чагарів виглядали молоді дубки й інші дерева, назв яких Сексон не знала. Вона перейнялася Біллиним захватом, і, побравшися за руки, вони побігли оглядати околицю.
— Отут ми направду можемо погратися в Робінзона Крузо! — скрикнув Біллі, коли вони перетяли смугу збитого піску, що його заливає припливом. — Слухай-но, Робінзоне! Отаборімося тут. Звичайно, я твій П’ятниця, і слово твоє — закон.
— Але що ми зробимо з Суботою? — удавано жахнувшись, відповіла Сексон і показала на свіжий слід людської ноги на піску. — Може, це дикун-людожер?
— На жаль — ні. Це не боса нога, а підошва тенісних капців.
— Але хіба дикун не міг здерти тенісні капці з утопленика або з якого з’їдженого матроса? — заперечила вона.
— Матроси не носять тенісних капців, — одразу дав їй одкоша Біллі.
— Ти щось забагато знаєш, як на П’ятницю, — нагримала вона. — Але байдуже, — принось речі, і будемо розташовуватися. Та й дикуни з’їли, можливо, не матроса, а пасажира.
За годину вони вже розташувалися затишним привалом. Постіль було постелено, купа трісок та дрюччя, нанесених морем, лежала біля багаття, а в кавнику над вогнем почала співати кава. Сексон гукнула на Біллі, що порався коло викинутої хвилями дошки, намагаючись приладнати її замість стола. Сексон показала рукою на море: на найдальшому прискалку стояв чоловік у самих купальних трусах. Він дивився в їхній бік, а вітер розвівав йому темне волосся. Коли він почав перебиратися по скелях назад до берега, Біллі звернув увагу Сексон, що на ногах у нього тенісні капці. За кілька хвилин він зіскочив з останньої брили на берег і попрямував до них.
— Ти ба! — прошепотів Біллі до Сексон. — Такий щуплявий, а які має м’язи. Тут, здається, всі здорово полюбляють фізичні вправи.
Сексон зирнула на незнайомого: обличчям він нагадував давніх піонерів і скидався на тип, досить поширений серед старих солдатів. Ще молодий віком — років тридцять, не більше, як вирішила Сексон, — він
