Українська література » Сучасна проза » Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

Читаємо онлайн Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Ті, що мають землю, продають її й вибираються до міста. Котрі стають великими капіталістами, котрі здобувають собі якийсь фах, а решта витратять гроші і потихеньку починають гнити. А якщо грошей їм на вік стане, то замість них гниють їхні діти.

Спільна подорож доходила до кінця. Прощаючись, Бенсон знову запевнив Біллі, що для нього завжди знайдеться постійна робота, хай він тільки черкне слово.

— Ні, ми таки, мабуть, спершу подивимося на ту державну землю, — відповів Біллі.— Не знаю, як і де ми влаштуємося, але до одного діла ми запевно ніколи не візьмемося.

— До якого це?

— Не купуватимемо садків по три тисячі за акр.

З клунками за плечима Біллі й Сексон пройшли зі сто ярдів мовчки. Біллі заговорив перший:

— Я тобі ось що скажу, Сексон. Ніколи ми не будемо нишпорити й вишукувати, де б ухопити грудку землі й тягти її кошиком на гору. У Сполучених Штатах землі ще досить. Що б там не казали Бенсон та інші, наша країна ще не збанкрутувала. Є ще мільйони вільних незайманих акрів, що чекають на нас, — і ми мусимо їх знайти.

— А я тобі теж скажу, — відповіла Сексон. — Ми з тобою вчимося. Том виріс на ранчо, а знає тепер про сільське господарство багато менше за нас. І ще одне скажу: чим далі я думаю, то все більше переконуюсь, що ота державна земля аж ніяк нас не влаштує.

— І навіщо йняти віри кожному почутому слову! — обурився Біллі.

— Ні, зовсім не те. Я сама так думаю. Розваж-но й ти! Якщо в цій околиці земля коштує по три тисячі доларів за акр, то чого б ота державна земля, якщо вона справді годяща, вакувала недалеко звідси, дожидаючи, коли хтось візьме її задурно?

З чверть милі Біллі розважав над цим, але не міг дійти ніякого висновку. Нарешті він кахикнув і промовив:

— Що ж, ми можемо почекати й спершу подивитись, яка вона. Правда?

— Ай подивимося, — згодилася Сексон.

РОЗДІЛ VI

Від Монтері вони подались путівцем навпростець через пагорби, замість того щоб іти сімнадцять миль уздовж берега, і бухта Кармел виринула перед їхніми очима зненацька, зачарувавши їх своєю красою. Вони спустилися поміж колючих смолистих сосен, поминули химерні й мальовничі дерев’яні котеджі митців та письменників, перейшли через сипучі піщані пагорби, порослі цупким лупином та блідими каліфорнійськими маками. Сексон аж скрикнула від захоплення і заніміла, прикипівши поглядом до синьо-зелених, як хвіст павича, хвиль прибою, позолочених сонячним промінням: прибій, з милю завдовжки, широкою дугою громохко накочувався на берег, полишаючи на білому березі клапті білястої піни. Сексон не пам’ятала, скільки часу вони так простояли, задивлені в гостроверхі гребні переливчастих хвиль, що зринали, шумуючи, з морської глибини і в гуркоті розбивалися біля їхніх ніг. Її привів до пам’яті Біллі, коли, сміючись, почав стягувати кошика їй з плечей.

— Ти немовби збираєшся зупинитися тут на хвилинку, — зауважив він. — То вже влаштуймося вигідніше.

— І вві сні такої краси я не снила, і вві сні…— шепотіла Сексон, стиснувши руки. — Я… я думала, що прибій Оклендського маяка чудовий, але… Хіба ж можна порівняти!.. О, глянь! Глянь! Чи ти бачив коли такий незвичайний колір? А море аж світиться!.. Та це ж незрівнянно!

Нарешті вона спромоглася відірвати очі від прибою і глянула на обрій, де над глибокою блакиттю неба клубочилися сиві хмари, а тоді перевела погляд на вигин берега південніше від гори з зубчастими силуетами скель і на громаддя сизуватих гір поза низькими пагорбами, що обступали долину Кармел.

— Можемо й посидіти, хіба що? — підохотив її Біллі.— Тут занадто гарно, щоб бігти далі, висолопивши язика.

Сексон погодилася й одразу почала розшнуровувати черевики.

— Хочеш босоніж побігати? — захоплено скрикнув Біллі і собі почав роззуватись.

Але перше ніж устигли вони побігти босоніж на зрадливу габу білувато-мокрого піску, де твердь зустрічалася з океаном, нова дивина прикувала їхню увагу. З-під темних сосен вихопивсь якийсь чоловік у самих трусах і помчав схилом. Шкіра його була ніжно-рожева й шовковиста, обличчя, мов у херувима, кучері золотисто-русяві, зате тіло — м’язисте й міцне, як у Геркулеса.

— Диви! Наче той Сандо!{38} — тихо мовив Біллі до Сексон.

Але вона згадала про вікінгів з материного альбома, що виходять на вогкі піщані береги Англії.

Чоловік промчав за десять кроків від них, ні на хвильку не зупиняючись; перебіг мокрий пісок, і біле шумовиння підступило йому аж до колін, а попереду знялася бурхлива водяна стіна заввишки в добрих десять футів. Перед цим могутнім громаддям водяної стихії його тіло, щойно здорове й міцне, тепер видалося страшенно тендітним і крихким. Сексон тривожно затамувала віддих і, крадькома зирнувши на Біллі, побачила, що він теж застиг у напруженому чеканні.

Але незнайомець скочив назустріч ревучому валові, і в ту мить, коли, здавалося, прибій ось-ось розчавить його, — пірнув у саму стіну й зник. Потужна водяна маса гримко покотилася на берег, а з-за неї виринула русява голова, простягнена вперед рука й частина плеча. Тільки-но плавець зробив кілька виплесків, як на нього налетів новий вал. То була запекла боротьба людської сили, що стриміла у відкрите море, з виром хвиль, що рвалися до берега. Щоразу, коли чоловік пірнав, зникаючи з очей, у Сексон пересихало в горлі й вона стискала руки. Часом бурун з пінявою бородою поглинав незнайомця, і коли він з’являвся потім на видноті, то вже на кілька десятків футів далі, відкинутий хвилею, мов тріска. Не раз здавалося, що він не здужає проти хвиль і що його вишпурне назад на берег, але за півгодини він усе-таки вибився поза смугу прибою і швидко поплив, гойдаючись на зелено-синій поверхні хвиль і не пірнаючи більше. Незабаром він відплив так далеко, що лиш деколи маячів на воді невеличкою цяткою. А потім і та цятка зникла, і Сексон з Біллі переглянулися — вона вражена хоробрістю плавця, він сповнений захвату.

— Оце плавець, оце плавець! — вихваляв Біллі.— Хлопець не з курячим серцем. Я от плавав тільки в басейні та бухті, але тепер навчуся плавати й в океані. Якби мені так плавати, то від пихи я мало б не луснув. Бігме, Сексон, я б тисячу ферм віддав, якби мені тільки вміти отак плавати, як він. О, я теж плаваю, як риба! Одного разу в неділю я проплив кілька миль від причалу Нероу Годж, а це не близький світ. Але такого замашного плавця, як оцей, я зроду не бачив. Ні, я й з

Відгуки про книгу Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: