Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– От так молодець хлопець! Залишилося тільки на власні очі побачити його роботу. Трактора отримали, але одного, а вас аж п’ять приїде з дипломами, – повідомляв стурбовано. – Можливо, зважать на твої відмінні оцінки. Ти як сам думаєш?
Павло стояв мовчки, крутив у руках мотузки від пошитої матір’ю сумки і не наважувався говорити.
– Чого мовчиш, синку? Якщо не тут, то, може, на районну машинно-тракторну станцію візьмуть. Головне, що спеціальність отримав, тепер з вилами у бригаду вже не підеш. – Вона не могла приховати свою радість. – Кажи що-небудь, Павлушо, чого мовчки стоїш? – Материне серце враз відчуло щось недобре.
– Ви, мабуть, лаяти будете і плакати, але я по путівці на Урал поїду, – здається, такого ніхто не очікував. – Нас багато їде, усім роботу дадуть і місце в гуртожитку, а мене одразу на нового трактора посадять.
– Синку, ти про що говориш? – ледь встояла Мар’яна від такої новини. – Для чого тобі туди їхати, роботи й землі тут на всіх вистачить. – Вона перелякано заглядала йому в очі і перепитувала заново, думаючи, що щось не так зрозуміла.
– Завербувався він, чув я про таке, і в газетах пишуть, – пояснив дід. – Ще після війни з руїн не вилізли і половину заводів не відбудували, а вони молодь світ за очі вербують. Не раджу тобі, Павле, того робити. Було б красиво сказано – робота, гуртожиток. Ти ж сам розумієш, що на тракторі в місті робити нічого, вся робота в полі. А які там гуртожитки, це я тобі точно розкажу – бараки, може, нові, а може, ще ті, в яких я жив, коли строку свого за тим же Уралом відбував. Улітку комарі жити не дають, а взимку мороз страшенний. Умови, одним словом, гірші, ніж у тебе вдома. Коли ще далі пошлють, там влітку земля відтає і ти по коліна в багнюці, як у болоті. Людей туди на каторгу засилали, а ти сам добровільно їдеш.
– Я путівку підписав і через тиждень маю їхати, – стояв той на своєму. – У нас бригада весела, всі молоді, навіть дівчата є, достроково прийняли всіх у комсомол і урочисто вручили путівки.
– Грицько мій у партію вступив, а ти в комсомол, дивись, хлопче, бо йому від тої партії нічого не прибавилося, аби в тебе з тим комсомолом так не вийшло. – Дід намагався довести йому своє.
– Синку, а я думала, що ти в мене помічником будеш, копійку якусь заробиш, і нам легше жити стане, – умовляла його Мар’яна вже в хаті, дістаючи борщ із печі.
– Поїду, і все. На техніці робитиму, ми всі молоді, там буде весело, соціалістичне змагання між бригадами. Мамо, то зовсім інше життя! – У нього аж очі світилися.
Соромлячись діда Саву, на вулиці не про все говорив, а зараз – із таким запалом, що Мар’яні стало ясно – не передумає. Вона впала перед ним на коліна і знову благала не їхати в той далекий край. Навіть не про гроші була мова, їй страшно було відпустити сина від себе в невідоме життя.
– Усе одно не передумаю. – Павло знову повторив твердо. – Тут я вже наробився, крім мозолів ні на штани, ні на сорочку не заробив, а там одразу одежу видадуть – і літню, і зимову, добре платити обіцяють. Не плачте, мамо, не пропаду. Скільки ж мені біля вас сидіти, я хочу іншого життя.
– Значить, від нашої великої сім’ї тікаєш. Я тут буду на шматок хліба заробляти, а ти хочеш іншого життя. Хто ж це тебе з пантелику так збив, скажи мені правду?
– Я сам так вирішив, вас багато, і один на всіх я не зароблю. – Павло не хотів того сказати, але воно весь час сиділо на язиці, тож взяло і злетіло.
– Он воно що! Спасибі тобі за такі слова, – сказала тихо Мар’яна, встаючи з долівки. – Діждалася і я подяки від дітей. – Вона намацала рукою лаву під стіною і хотіла сісти, але перед очима все враз потемніло і вона знепритомніла.
Переляканий Павло, вискочивши з хати, став кликати на допомогу. З городу прибіг Василько, який уже косив там за дорослого. Вони збиралися перенести її на полик, але побоялися чіпати. Перш за все вирішили покликати бабу Горпину.
– Швидше йдіть, мати впала в хаті й, здається, не дихає, – аж захлинався Василько, переступивши поріг Тониної хати.
Бігом бігла Горпина, а тут і дід Сава з бабою Пронею поспішали через дорогу, думаючи, що Мар’яна, грішним ділом, на себе руки наклала. У хаті Любочка з Ваньком стояли над матір’ю і плакали, наче над покійною.
– Тихо, діти, тихо. – Горпина покропила Мар’яну святою водою, піднесла їй нашатирю, накапала у воду якихось ліків і дала випити.
Діти з острахом дивилися на матір і дуже зраділи, коли вона відкрила очі.
– Слава тобі, Боже! Жива, значить. Налякала ти нас, ой як налякала! – хитала головою баба Проня.
Вони її поїли водою і мало не плакали. А дід Сава, перехрестившись і собі, взяв Павла за руку та й повів у двір.
– Павлуша поїв борщ чи ні? – Мар’яна навіть у такому стані клопоталася про нього. – Перебила йому вечерю, сама винна, мабуть, і ложка чиста лежить, – уже шкодувала, що завела ту розмову.