Спалені мрії - Ганна Ткаченко

покривило. Бач, що нерви наробити можуть. А чого? – більш за все хотіла довести, що тепер у селі різного вистачає, то ж і Мар’янині новини не будуть якимись шокуючими. – Дочка матір довела, – продовжувала далі. – Зв’язалася її Люба з нашим міліціонером і як здуріла – отак влюбилася. А йому що, він і раніше не проти був погуляти, а тут і ночувати почав у неї. Тоді дружина й не витримала, прийшла до них додому. Поговорити з Любою не вдалося, її якраз не було, а мати у дворі щось робила. Зоя Кирилівна давай у неї питати: чому так погано дочку виховала? Згодом розійшлася та ну на неї кричати. – Горпина розказувала складно, тільки ніхто не зрозумів, на чиєму вона боці. – Що робити Соні? Вона й сховалася в хату, ще й двері защіпнула. А міліціонерша по вікнах палицею давай бити та по шибках, забула навіть, що вона вчителька. Від переляку мати знепритомніла, а та додому втекла. І хто, скажіть, у кого вибачення повинен просити? – намагалася розплутати той клубок. – Усе б минулося, але тепер Соня калікою може залишитися.

– Що б не говорили, а дружина в нього і красива, і розумна, і діти в школі її люблять, бо вчителька від Бога. Він теж непоганий – високий, статний і не дуже вредний, от тільки гуляка великий. І як з таким можна жити? – приєдналася до розмови й Мар’яна.

– Отак і живе, троє діток, куди їй подітися… – хитала головою Горпина.

– Мало не забула ще про одну новину – тим хлопцям, які на Західну Україну за кіньми їздили, по пошті гроші прийшли, – пригадала й Антоніна. – Усім мали виплатити, а отримав один Іван з нашої вулиці. Усі інші гроші начальник пошти собі забрав. Невже думає, що його за те не посадять? Це Харитон десь почув, а коли додому повертався, то й мені розказав. Ніхто тільки не зрозумів, хто ж їх прислав?

– Мабуть, район, бо він їх і посилав, після того Івана в районну міліцію на роботу взяли. А недавно його і ще чотирьох міліціонерів знову на Західну за кіньми відправили, тільки вже поїздом, – таке Мар’яна чула від діда Сави.

– То старі новини, бо вони вже повернулися. – Горпина махнула рукою. – Іванова дружина по секрету сказала, що їздили не у формі, а в домашній одежі, і привезли товарняком аж двадцять коней. – Вона говорила тихо, а потім високо підняла брови – дивувалася й сама. – Повернувшись, Іван слово дав, що більше не поїде, бо цього разу міг без голови залишитися, – після цих слів її брови були аж під хустиною. – І це не все – новин багато привезли, – ще загадковіше поглянула. – Ночували в одній хаті, а там хазяїн розповів, що в тридцять третьому році, почувши про голод на Україні, вони назбирали нам цілий товарняк зерна. Бач, де про нього знали! – Тепер вона аж сльозу витерла. – Але тільки той поїзд наблизився до нашого кордону, як його завернули назад і сказали, що ніякого голоду в нас нема. Хазяїн машиністом був на тому потязі. – Замовкнувши, Горпина перехрестилася, а Тоня та Мар’яна від подиву аж вклякли на лаві. – Який гріх, Матінко Божа! І це коли в нас попід парканами люди лежали?! – Вона дивилася на святий куток і далі хрестилася. – Воно й у війну загинуло не менше. Село велике, та ще два разом, людей колись було – не перерахувати! Цікаво б знати, скільки ж зараз? Перепис зробили, і знову ніхто не говорить. Я колись сама рахувала, то вийшло, що кожен третій чоловік у війну загинув.

– Може, й половина не прийшла з фронту, а скільки партизанів у лісах залишилося лежати, та й селян часто у війну хоронили і після обстрілів, і після розправ німецьких. Тамара-листоноша про це знала, але й вона мовчала. – Мар’яна й собі міркувала.

– І не скажуть. Пригадуєте, перед війною чутки ходили, що після голоду тридцять третього результати перепису поклали Сталіну на стіл, а вони, мабуть, його дуже вразили, бо він наказав усіх, хто брав участь, розстріляти. А може, все-таки, щоб ніхто про те не дізнався? – Їй ніхто про те не говорив, вона сама до того додумалася. – Тоді дві вчительки і в нас пропали, які по дворах ходили, – нагадувала Мар’яні та Тоні.

– А я чула, що то все Берія робив, усі про нього тишком говорили. – Мар’яна теж інколи щось своє додавала, показуючи, що вона вже менше про своє думає. – Точно він.

– Якраз. У нас що – анархія! – Попри все Горпині хотілося заперечувати. – Один винен, один – Сталін. – Його ім’я вона прошепотіла, бо й зараз боялася назвати голосно.

Обмінювалися новинами недовго, бо роботи навіть у вихідний вистачало. Коли почали розходитися, дід Кирило від свого товариша Сави вийшов.

– Чи ви чули, дівчата, що жінка Антона Губенка сьогодні мало свого чоловіка не застрелила з пістолета? – Той теж новину по дорозі розносив. – А все через голову колгоспу.

– Як же це могло статися? Вона що, здуріла зовсім? – Тоня ще щось хотіла додати, але лише розвела руками.

– Не здуріла, а влюбилася. Та так він у голову їй уліз, що надумала від чоловіка збавитися, щоб потім вільною бути та головихою стати. Попросила у свого коханого пістолет, а він дав їй, ще й показав, як стріляти. То ж прокинувшись ще вдосвіта, вона й натиснула на той гачок. Якби пістолет був заряджений, поминали б ми зараз нашого Антона. Чоловік як чоловік, і чого їй тільки треба? – Розказавши все, питав дід Кирило.

– Не такий уже він і герой, як ти про нього кажеш. Усі воювали, а він тут переховувався і від чужих, і від своїх, поганого нічого не зробив, але й хорошого також. Ну відрубав