Спалені мрії - Ганна Ткаченко

приймете, – нагнула свою голову, таке мовивши. – Про що раніше думала? Навіть не знаю, – знизала плечима. – Такі почуття були прокинулися, за якими навіть забула, що після того діти народжуються, – тепер і сама дивувалася. – Ось так закінчилося моє запізніле кохання. – Вона важко зітхнула, ніби зарані знала, що розбитий глек уже не склеїш. – Пройшло воно, мов бабине літо, як льодяна бурулька на сонці розтанула душечка та й знову замерзла. – Натрудженими руками вона терла очі.

– А Максим про це знає? – мабуть, і Горпина того не очікувала.

– Ні, тільки зібралася йому сказати, а він уже кращу знайшов.

– Не говори так, Мар’яно, бо то неправда. – Вона вже давно готувалася до цієї розмови, бо не було такого випадку, щоб дізналася останньою. – У всьому Ігнатович винуватий, це він усе зробив, аби вас не розписати. І що та печатка кажуть? Воно ніби й нічого, але все одно чоловік себе вільним вважає, а ти весь час думаєш, хто як поглянув та що подумав, бо так не по-божому. Там люди, а вдома діти – все одне до одного. Але, кажуть, і Феня гріх на душу взяла – все ж напоїла його чимось. Довго бігала то до баби Палажки, то до Лисавети, а чим вони займаються, люди знають.

– Усе, мабуть, простіше – набридли йому чужі діти, і я також, – не хотіла Мар’яна вірити ні в які чари.

– Не те говориш, не те… Напоїла гадюка. Було, Максим три дні на роботу не ходив, так його мотало в саду, мало кишки не виплюнув. Казали сусіди, що навіть кущі смородини від того засохли, – виклала все, що чула. – До того п’яним його ніхто не бачив, а після – мало не щодня. Лисавета й сама заманювала та пригощала – то двері в неї перекосилися, то погріб обвалився, бо твоє щастя її вдень і вночі мучило.

– Он мій батько ще не забув, як її мати щось таке говорила вранці перед своєю клунею, – приєдналася й Антоніна, вийшовши на вулицю, – що потім звідти пацюки та миші виходили, як ті гуси – одне за одним, по стежці городом так і йшли до берега. – Доказавши, вона навіть не посміхнулася, бо в те вірила. – Кажуть, що чорну книгу читала, то й Лисавету навчила. Думаю, що то вона мого Івана зі світу зжила, – пригадала й зовсім давні часи, аби Мар’яну заспокоїти.

– Я знаю своє – Максим сам винен. – Їй не хотілося вестися ні на які забобони, хоча й сама різне думала. – Тільки як же тепер мені бути? – шукала поради в Горпининих очах. – Дійсно, хоч із кладки та у воду. Ніби й років небагато, а так нажилася, що й ворогу не побажала б.

Одне говорити, а інше – думати. Про те, що її з Ваньком знову запрошував Федір до річки, змовчала. І про те, що й самій втопитися хочеться, вирішила взагалі не говорити. Про лукавого, який уже й серед білого дня не дає їй спокою, намагалася сказати, але й рота не змогла відкрити. Почала вже й вона думати, що і їй Лисавета щось наворожила, бо й дня не минало, щоб знову та думка не крутилася в голові. Останнім часом нова з’явилася – піти до Феськи Драної, нехай збавить її від тієї дитини. Учора вже й до її хати підійшла, довго вагалася, поки поріг переступила. Але, коли в хаті побачила закривавлені ганчірки і якусь бліду жінку на полику, одразу втекла. Усю ніч не спала, вранці знову неначе хто її штовхнув. «Не потрібна тобі та дитина. Не потрібна». Аж хололо все всередині від того голосу. Мар’яні навіть здалося, що вона не встоїть під таким потужним натиском. «Хай буде, що буде», – стала повторювати про себе, неначе вже дала згоду на те, щоб убити свою дитину.

– Ще додумайся дітей посиротити. – Здається, Горпина здогадалася про її внутрішню боротьбу. – Як візьмеш у голову, то сатана може й не відступиться, – налякала її такими словами. – А як тільки Феська по кусках витягне з тебе дитинку, повік мучитися будеш. А він знову змушуватиме тебе накласти на себе руки.

– То як же мені бути? – Розгублена Мар’яна мало не знепритомніла. – Ще місяць-другий – і люди заговорять, його ж не сховаєш. – Вона помацала руками свій живіт, неначе намагалася пересвідчитися, чи насправді там є нове життя. – А мені як пережити такий сором – і від людей, і від дітей своїх? Що ж я наробила! – Вона плакала над своєю долею гіркою, і ніякі слова не могли її втішити.

– У церкву йди, помолися, причастися та службу замов, – радила Горпина, – воно й попустить. А потім якось буде, – гримала, бачачи її розгубленість.

– Мені, ти думаєш, краще? – І Тоні не сподобався такий її настрій. – Мені теж важко самій, але я дочекаюсь свого Тимофія, хоч на старості, а повернеться, – цього разу її рішення було твердим.

Намагалися говорити про се та про те, аби тільки відволікти Мар’яну від поганих думок. А воно новин веселих і не було.

– Чоловіки цієї весни досадили ліс, вийшло, як і планували – п’ятдесят гектарів, – Горпина перейшла на іншу тему, думаючи, що вона веселішою буде. – Назвали його «Бельків», на честь Белька Антона Архиповича – нового голови колгоспу. Він нібито й не хотів, щоб та назва прижилася, але всі наполягали, бо все-таки це його ідея, – продовжувала далі.

А згадавши більш веселі новини, почала зовсім іншим голосом:

– І звідки, ви думаєте, я прийшла? – Її очі виказували – буде велика таємниця. – Ходила до Соні Іваненкової, її паралізувало, а Михайло Адамович якраз у район поїхав. У бідної ні рука не піднімається, ні нога не ворушиться, навіть рота