Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Люди йшли тихо. Ніхто не співав, майже не чути було розмов. Колони мовчки сунули в темряві, немов тіні, тримаючись правого боку дороги, щоб не заважати машинам.
Равік поминав їх одну за одною. Коні, думав він. Коні, як чотирнадцятого року. Танків не було. Самі лише коні.
Він зупинився біля бензоколонки, щоб заправити машину. У хатах маленького села ще світилося, але саме воно ніби заніміло. Селом якраз проходила колона. Люди дивилися їй услід. Ніхто навіть не махнув рукою.
— Завтра і я піду, — сказав чоловік, що обслуговував бензоколонку. В нього було відверте, засмагле селянське обличчя. — Мій батько поліг в останню війну. Дід — тисяча вісімсот сімдесят першого року. А завтра йду я. Завжди те саме. І так уже сотні років. Нас знов і знов посилають на війну, і нічого не вдієш.
Він обвів поглядом стареньку колонку, свою хату й дружину, що стояла поряд із ним.
— Двадцять вісім франків і тридцять сантимів, пане.
Знов поля і села. Місяць. Лісьє. Евре. Колони. Коні. Мовчанка. Равік зупинився перед невеличким рестораном. Надворі стояло два столики. Господиня сказала, що всі страви вже скінчилися. Але Равік, незважаючи ні на що, хотів їсти. А у Франції омлет із сиром — ще не вечеря. Врешті йому таки пощастило вмовити господиню, і вона дала йому ще салату, кави й карафку домашнього вина.
Равік сидів сам перед рожевим будиночком і вечеряв. Над луками котився туман. Кумкало кілька жаб. Скрізь панувала тиша, тільки на верхньому поверсі говорило радіо. Голос диктора лунав заспокійливо, намагався вселити надію, але слова були порожні й непотрібні. Кожен слухав їх, і ніхто їм не вірив.
Равік розрахувався.
— Париж буде затемнений, — мовила господиня. — Щойно передавали по радіо.
— Справді?
— Так. На випадок повітряних нападів. З обережності. По радіо передавали, що все роблять тільки з обережності. Війни, кажуть, не буде. Мовляв, провадять переговори. А ви як гадаєте?
— Я не думаю, що зараз буде війна, — мовив Равік. Він не знав, що їй відповісти.
— Дай боже. Але що з того? Німці захоплять Польщу. Потім скажуть, щоб їм віддали Ельзас і Лотарінгію. Тоді колонії. А далі ще щось. І не спиняться, поки ми не здамося або не оголосимо війну. То краще вже зразу.
Господиня неквапом пішла до хати. На вулиці з’явилася нова колона мобілізованих.
Червона заграва Парижа на обрії. Буде затемнений… Париж— і затемнений! У такий тривожний час це природно, а проте звучить дивно: Париж затемнений. Наче затемнять сонце, що осявало весь світ.
Передмістя. Сена. Плетиво маленьких вуличок. Рівне, як стріла, авеню, що веде просто до Тріумфальної арки, яка здіймається вгору на бляклій, іще залитій імлистим світлом площі Етуаль. А за нею — Єлісейські поля, що також тонуть у морі світла.
Равік полегшено відітхнув. Усе ще таке, як було. Та, їдучи далі мостом, він раптом помітив, що темрява вже почала огортати його. Ніби короста на блискучій шкірі, то тут, то там проступали хворобливі плями пітьми. Барвисту мозаїку світляних реклам у деяких місцях поточили довгі тіні, що загрозливо причаїлися між несміливими острівцями червоного, білого, блакитного й зеленого світла. Окремі вулиці вже цілком осліпли, ніби по них проплазували чорні хробаки і стерли весь блиск. На авеню Георга П’ятого не горіло вже жодного ліхтаря, на авеню Монтеня вони саме гасли, будівлі, з яких уночі здіймалася до зірок лава світла, тепер сіріли голими фронтонами. Половина авеню Віктора-Еммануїла Третього теж тонула в темряві, а друга половина ще була освітлена, немов спаралізоване тіло в агонії — частина його вже мертва, а частина ще чіпляється за життя. Хвороба просочувалася скрізь, і коли Равік знов повернувся на площу Згоди, її просторий круг також був уже мертвий.
Будинки міністерств стояли бляклі й безбарвні, погасли гірлянди ламп; тритони й нереїди, що ночами танцювали в білій світляній піні, тепер застигли незграбними сірими клунками на спинах у дельфінів; водограї осиротіли, вода, що била з них, почорніла; досі блискучий стрімкий обеліск, потьмянівши, враз обважнів і грізним, могутнім пальцем вічності стримів у понуре небо; скрізь розповзлися, немов мікроби, маленькі, блідо-сині, ледь видимі лампочки протиповітряної оборони; цідячи мертвотне світло, вони, ніби космічні сухоти, поширювались над містом, що безмовно конало під їхньою навалою.
Равік здав машину в гараж, узяв таксі й поїхав до «Ентернасіоналя». Перед входом стояла драбина, і син господині вкручував синю лампочку. Вхід до готелю й раніше освітлювали якраз стільки, щоб можна було розглядіти вивіску. Тепер синє кружало сягало лише на один її край із літерами «…насіональ», і то їх ледве було видно.
— Добре, що ви повернулися, — мовила господиня. — Тут у нас одна жінка здуріла. В сьомому номері. Доведеться, мабуть, їй вибратися. Не можу ж я тримати в готелі божевільних.
— Може, то не божевілля, а просто нервовий напад.
— Однаково. Таких треба тримати в божевільні. Я вже сказала її чоловікові. Він, звичайно, й чути про це не хоче. А мені лише клопіт. Якщо вона не заспокоїться, я змушу їх вибратися. Це не діло. Я хочу, щоб мої пожильці могли спокійно спати.
— Недавно в готелі «Ріц» хтось збожеволів, — сказав Равік. — Якийсь принц. То потім усі американці хотіли неодмінно отримати його кімнату.
— Це зовсім інше. Той схибнувся через свої химери. Це навіть шикарно. А вона з горя.
Равік здивовано глянув на неї.
і— Ви добре знаєте життя, мадам.
— Мушу знати. Я не лиха жінка. Приймаю втікачів. Усіх. Так, я на цьому заробляю. Нехай. Хоч мої заробітки не такі й великі. Але божевільна, що водно кричить, — це вже занадто. Хай вибирається з готелю, якщо не замовкне.
Це була та сама жінка, яку син питав, чого вони євреї. Вона сиділа на ліжку, забившись у самий куток і затуливши руками очі. Кімната була яскраво освітлена. Горіли всі лампи, а на столі стояло ще й два свічники З запаленими свічками.
— Таргани, — мурмотіла жінка. — Таргани! Чорні, ситі, блискучі таргани! Он там у кутку їх тисячі, сила-силенна. Ввімкніть світло, ввімкніть, ввімкніть, а то вони полізуть… Світла, світла, бо вони лізуть, лізуть…
Жінка кричала, забивалася ще далі в куток, задирала ноги й простягала перед собою руки, розчепіривши пальці й вирячивши осклілі очі. Чоловік намагався схопити її за руки.
— Тут немає нічого, мамулю, нічого немає в кутку…
— Світла! Світла! Вони лізуть! Таргани…
— Світло горить, мамулю. Горить, дивися, навіть свічки на столі! — Чоловік узяв кишенькового ліхтарика й посвітив ним у
