Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Сонце блищало на стільниці. Зельма нахилилася над нею з ганчіркою й заходилась хапливо витирати ріжки. У стільниці, як у темному дзеркалі, відбивалось її бліде обличчя, ніби з дзеркала часу крізь тисячоліття на неї запитально дивилася прамати всіх жінок.

Вантажники винесли буфет із червоного дерева, також полірований і натертий воском. Один із них раніше, ніж треба було, обернув його в дверях, і на ріжку буфета залишилася подряпина.

Зельма Штерн не закричала. Вона застигла з піднятою в руці ганчіркою й розтуленим ротом, немов саме тієї миті хотіла заткнути тією ганчіркою рота й раптом закам'яніла.

До неї підійшов Йозеф Штерн, її чоловік, — невеличкий, в окулярах, з відвислою спідньою губою.

— Ну, Зельмо, золотко…

Вона не бачила його. Очі її втупились кудись у порожнечу.

— Буфет…

— Ну, золотко… Зате в нас є віза…

— Буфет моєї матері. Моїх батьків…

— Ну, золотко, там тільки маленька подряпина. Одна. Головне, що ми маємо візу…

— Вона залишиться. Її не можна буде затерти.

— Мадам, — мовив один із вантажників, який не розумів німецької мови, але добре знав, про що йдеться. — Вантажте свій мотлох самі. Не я робив ці вузькі двері.

— Паршиві боші,— сказав другий.

Йозеф Штерн стрепенувся.

— Ми не боші,— мовив він. — Ми втікачі.

— Паршиві втікачі,— буркнув той.

— От бачиш, золотко, ми знов стоїмо! — вигукнув Штерн. — Що нам тепер робити? Скільки вже було всякого клопоту з твоїми меблями. З Кобленца ми виїхали на чотири місяці пізніше, бо ти не хотіла розлучатися з ними. Я заплатив вісімнадцять тисяч марок податку за право виїзду з рейху. Тепер ми стоїмо на вулиці, а пароплав не чекає.— Він схилив голову набік і стурбовано глянув на Морозова. — Що нам тепер робити? — повів далі він. — Паршиві боші, паршиві втікачі. А як я йому скажу, що ми євреї, він назве нас паршивими жидами, і тоді вже всьому кінець.

— Дайте йому грошей, — порадив Морозов.

— Грошей? Він шпурне їх мені в обличчя.

— Не шпурне, — заперечив Равік. — Того, хто так лається, завжди можна купити.

— Це проти моєї натури. Тебе ображають, а ти ще й плати за те.

— Якби він назвав так вас особисто, то це була б образа, — сказав Морозов. — А він вилаяв усіх загалом. Дайте йому на чай, це буде образа за образу.

В очах Штерна сяйнула усмішка.

— Добре, — мовив він. — Дам.

Він витяг кілька банкнот і дав вантажникам. Вони зневажливо взяли їх. Штерн так само зневажливо сховав гаманця. Вантажники ще трохи поозиралися, тоді почали запихати у фургон обюссонські стільці. Буфет вони навмисне висадили останнім. Підіймаючи буфет, вони схилили його так, що він правим боком зачепив за фургон. Зельма Штерн здригнулась, але нічого не сказала. Штерн навіть не помітив цього. Він уже вкотре перевіряв свої візи й папери.

— Ніщо не здається таким жалюгідним, як меблі надворі,— зауважив Морозов.

Речі Вагнерів теж були вже принесені. Кілька стільців, ліжко, що під голим небом здавалося непристойним і якимось сумним. Дві валізи з наліпками «Гранд-готель Гардоне, Віареджо» і «Адлон, Берлін». Рухоме дзеркало в позолоченій рамі, в якому відбивалася вулиця. Кухонне начиння. Важко було збагнути, навіщо люди беруть усе це з собою до Америки.

— Це родичі,— пояснювала Леоні Вагнер. — Усе влаштували родичі з Чікаго. Прислали нам грошей і візу. Тільки туристську. Потім нам доведеться виїхати до Мексіки. Все родичі… Наші родичі…

Їй було ніяково. Під поглядами тих, що залишалися, вона почувала себе дезертиркою і хотіла якнайшвидше поїхати, тому сама допомагала вантажити свої меблі. Аби тільки сховатися за найближчим рогом, тоді можна буде відітхнути. Але почнуться нові тривоги. Чи пароплав справді буде? Чи їм дозволять зійти на берег? Чи не відправлять назад до Європи? Одна тривога приходила на зміну іншій. І так уже стільки років…

Штольц, рудий, згорблений, мовчазний чоловік, майже нічого не мав, крім книжок. Валіза з одягом і бібліотека: першодруки, давні видання, нові книжки.

Поступово перед дверима й на вулиці зібралося чимало емігрантів, що не мали змоги нікуди виїхати. Вони нічого не казали, тільки дивилися на меблі й на фургон.

— Що ж, до побачення, — знервованим голосом мовила Леоні Вагнер, коли останні речі опинилися у фургоні.— Чи гуд бай. — Вона розгублено засміялася. — Чи адью. Тепер уже й не знаєш, як сказати.

Вона почала тиснути руку своїм колишнім сусідам.

— У нас там родичі,— провадила вона далі.— Родичі. Ми самі, звичайно б, не…

Враз вона замовкла. Ернст Зейденбаум поплескав її по плечі.

— Нічого. Хто має щастя, а хто ні.

— Більшість не має,— додав Візенгоф. — Не зважайте на це. Щасливої дороги.

Йозеф Штерн попрощався з Равіком, Морозовим і ще кількома емігрантами. Він винувато всміхався, наче його спіймали на фальшуванні банківського чека.

— Хтозна, як воно буде. Може, нам ще закортить назад в «Ентернасіональ».

Зельма Штерн уже сиділа у фургоні. Штольц ні з ким не прощався. Він не їхав до Америки. В нього були папери тільки до Португалії. Він вважав, що задля цього не варто так урочисто прощатися. Аж як машина рушила, він ледь помахав рукою.

Ті, що лишилися, скидались на зграйку змоклих під дощем курей.

— Ходімо, — сказав Морозов. — У «катакомбу», мерщій! Треба негайно випити кальвадосу.

Не встигли вони сісти, як прийшли й решта — ніби зірване листя, що його загнав туди вітер. Два блідих рабини, в яких трусилися бороди, Візенгоф, Рут Гольдберг, шахіст-автомат Фінкенштейн, фаталіст Зейденбаум, кілька подружніх пар, із півдесятка дітей, власник картин імпресіоністів Розенфельд, якому так і не пощастило виїхати, двоє підлітків та ще кілька дуже старих людей.

Вечеряти ще було рано, але, мабуть, ніхто не хотів вертатись у свій самітній номер. Усі зійшлися у «катакомбі», принишклі, майже упокорені. Вони вже зазнали стільки лиха, що збайдужіли до свого майбутнього.

— Аристократія виїхала, — сказав Зейденбаум. — Тепер тут залишилися тільки роковані на довічне ув’язнення або на смерть. Обраний народ. Улюбленці Єгови! Спеціально призначені для погромів. Хай живе життя!

— Ще є Іспанія, — сказав Фінкенштейн. На столі перед ним лежала шахова дошка й газета «Матен» із шаховою задачею.

— Іспанія? АякжеІ Фашисти кинуться цілувати євреїв, тільки-но вони перейдуть кордон.

Огрядна, проте жвава офіціантка принесла кальвадос. Зейденбаум начепив пенсне.

— Більшість нас не здатні навіть упитися як слід, — сказав він. — Хоч на одну ніч забути про все. Навіть цього ми не вміємо. Нащадки Агасфера. Якби той вічний мандрівник дожив до наших днів, то й він би впав у розпач. Без паперів і йому було б непереливки.

— Випийте з нами, — запропонував