Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— У мене?.. Ні, немає… А навіщо?

— Щоб замкнути помешкання.

— Немає. Але десь тут він має бути.

— Пошукайте й замкніть двері.— Санітари вже здолали один марш. — Заберіть револьвер і викиньте його десь надворі.

— Я… я сам піду в поліцію. Вона небезпечно поранена?

— Так.

Обличчя в актора змокріло. Піт із нього раптом полився так рясно, ніби під шкірою не було нічого, крім води. Він повернувся до помешкання.

Равік пішов за санітарами. Світло на сходах засвічувалось тільки на три хвилини, тоді автоматично гасло. На кожному поверсі була кнопка, і вони мусили її натискувати. Половину сходів санітари здолали досить швидко. Найважче було на поворотах. Доводилось високо підіймати ноші, щоб розвернути їх над поруччям. По стінах метлялися довгі тіні. Колись уже таке було. Десь я його бачив, збентежено подумав Равік. Тоді згадав. Так виносили Рачинського, на самому початку його знайомства з Джоан.

Санітари голосно перемовлялися й зачіпали ношами об стіни, відбиваючи шматки тиньку. Двері в помешканнях відчинялися, і з них висовувались зацікавлені обличчя, набряклі й заспані, розкуйовджене волосся, піжами, халати — багряні, отруйно-зелені, із заморськими квітками…

Знов погасло світло. Санітари невдоволено забурчали в темряві й зупинилися.

— Увімкніть світло!

Равік почав мацати рукою по стіні, шукаючи вимикача,

і наткнувся на чиїсь груди. Хтось дихнув на нього смердючим повітрям, по ногах щось шмигнуло. Спалахнула лампочка. Перед Равіком стояла якась фарбована блондинка, витріщивши на нього очі. Її гладке обличчя було все в складках і блищало від товстого шару кольдкрему. Однією рукою вона притримувала крепдешиновий халат із безліччю кокетливих рюшів. Ніби ситий бульдог, загорнутий у мереживне покривало.

— Померла? — спитала жінка, поблискуючи очима.

— Ні.

Равік пішов далі. Щось засичало й запирхало. — З-під ніг у нього вискочила кішка.

— Фіфі! — Жінка нахилилася, розвівши товсті коліна. — Господи, Фіфі, тобі наступили на лапку?

Равік спускався далі сходами. Трохи нижче від нього погойдувалися ноші. Він бачив голову Джоан, що ворушилася в такт ході санітарів, але очей не було видно.

Останній марш. Світло знов погасло. Равік побіг назад, щоб знайти вимикач. Тієї миті загув мотор, і згори, немов із неба, з'явився яскраво освітлений ліфт. У позолоченій дротяній кабіні стояв актор. Мов примара, він тихо й невпинно спускався вниз, повз Равіка, повз ноші. Актор побачив угорі ліфт і скористався ним, щоб швидше догнати їх. Цілком розважний вчинок, а здавалося, що це щось нереальне і страшенно смішне.

Равік підвів очі. Руки перестали тремтіти й пітніти в гумових рукавицях, які він уже двічі міняв.

Вебер стояв навпроти нього.

— Коли хочете, Равіку, можна покликати Марто. Він може прибути сюди за чверть години. Ви йому асистуватимете, а він нехай оперує.

— Ні. І так згаяно багато часу. Та й мені краще самому оперувати, ніж дивитися на все це.

Равік набрав повні груди повітря. Тепер він заспокоївся й почав працювати. Біла шкіра. Як і кожна інша, вмовляв він себе. Шкіра Джоан. Як і кожна інша.

Кров. Кров Джоан. Як і кожна інша. Тампони. Розірваний м'яз. Тампони. Обережно… Далі. Клаптик срібної парчі. Ниточки. Далі. Канал, яким пройшла куля. Осколок. Далі. Канал іде в напрямку… в напрямку…

Равік відчув, як кров відринула в нього від обличчя. Він поволі випростався.

— Гляньте сюди… сьомий хребець…

Вебер схилився над раною.

— Погане діло.

— Не тільки погане. Безнадійне. Тут уже нічого не зробиш.

Равік подивився на свої руки в гумових рукавицях. Міцні, добрі руки, вони тисячі разів різали і зшивали розірване тіло, їм більше щастило, ніж нещастило, а в деяких випадках вони робили майже неможливе, досягали успіху там, де був один шанс на сто… Але тепер, тепер, коли все залежало тільки від них, вони були безсилі.

Він не міг нічого вдіяти. Ніхто не міг. Дарма було оперувати. Він непорушно стояв і дивився на червоний канал. Можна покликати Марто, і він скаже те саме.

— Нічого не можна зробити? — спитав Вебер.

— Нічого. Втручання тільки прискорить кінець. Бачите, де сидить куля. Її навіть не можна витягти.

— Пульс стрибає і прискорюється… Вже сто тридцять, — сказала Ежені з-за екрана.

Краї рани посіріли, ніби на них дихнула темрява. Равік тримав у руці наготований шприц із кофеїном.

— Карамін! Швидко! Припиніть наркоз! — Він зробив другий укол. — Ну як?

— Змін немає.

Кров і далі мала сіруватий відтінок.

— Наготуйте шприц з адреналіном і кисневий апарат!

Кров потемнішала. Здавалося, ніби надворі пливуть хмари й кидають на неї тінь. Наче хтось підійшов до вікна й засунув завіску.

— Кров, — у розпачі сказав Равік. — Треба зробити переливання крові. А я не знаю, яка в неї група.

Апарат знов запрацював.

— Ну що? Який пульс?

— Сповільнився. Сто двадцять. Дуже слабкий.

Життя поверталося.

— А тепер? Краще?

— Те саме.

Равік почекав.

— А тепер?

— Краще. Пульс рівніший.

Тіні зникли. Краї рани почервоніли. Кров знову стала кров'ю. Все ще кров'ю. Апарат працював.

— Затремтіли вії,— мовила Ежені.

— Нічого. Нехай прокидається. — Равік перев'язав рану. — Який пульс?

— Рівніший.

— Ще хвилина, і був би кінець, — сказав Вебер.

У Равіка обважніли повіки. То був піт, великі краплі поту. Він випростався. Апарат гудів далі.

— Нехай ще попрацює.

Він обійшов стіл і зупинився. Він ні про що не думав. Тільки дивився на апарат і на обличчя Джоан. Воно ледь сіпнулося. Ще не було спаралізоване.

— Шок, — мовив він Веберові.— Ось проби крові. Треба відіслати в лабораторію. Де можна дістати кров?

— В американському госпіталі.

— Добре. Спробуємо. Це не допоможе. Тільки трохи продовжить їй життя. — Він стежив за апаратом. — Нам треба повідомити поліцію?

— Так, — відповів Вебер. — Треба. Але тоді сюди прийдуть двоє службовців і почнуть допитувати вас. А ви ж цього не хочете?

— Не хочу.

— То відкладемо все до обіду.

— Можна вимкнути, Ежені,— сказав Равік.

Скроні Джоан ледь порожевіли. Пульс був слабкий, але рівний і чіткий.

— Відвезіть її в палату. Я залишусь у клініці.

Джоан поворухнулася. Не вся, а сама лише рука. Права. Ліва лежала непорушно.

— Равіку, — мовила Джоан.

— Що?..

— Ти мене оперував?

— Ні, Джоан. Не було такої потреби. Ми тільки вичистили рану.

— Ти, будеш тут?

— Буду…

Вона заплющила очі й знов заснула. Равік підійшов до дверей.

— Принесіть мені кави, — сказав він денній сестрі.

— Кави й булочок?

— Ні. Самої кави.

Равік повернувся в палату й відчинив вікно. Над дахами яснів чистий ранок. У ринвах метушилися горобці. Він сів на підвіконня й закурив. Дим він випускав за вікно.

Сестра принесла каву. Равік поставив чашку біля себе. Він пив по ковткові каву, курив і дивився у вікно.