Улісс - Джеймс Джойс

Цок-і-цок, цок-цок.

На Дублін дорога бита.

Старосвітський сквайр скаче верхи в лискучих ботфортах. Чудовий день, сер Джон. Чудовий день, ваша честь… День… День… Два ботфорти звисають, тюпають у Дублін. Цок-і-цок, цок-цок, цок-і-цок..

— До речі, я згадав ось яку річ, — сказав містер Дізі. — Ви, містере Дедале, можете зробити мені послугу, маючи знайомих літераторів. Я тут написав листа в газету. Посидьте хвилинку, поки я додрукую закінчення.

Він пішов до письмового столу біля вікна, двічі відсунув стілець і прочитав кілька слів із аркуша в друкарській машинці.

— Сядьте. Я прошу пробачення, — сказав він через плече. — …вимоги здорового глузду… Хвилинку.

Він вдивлявся з-під кошлатих брів у рукописний текст біля свого ліктя, і, мурмочучи, раз по раз натискав на тугі клавіші машинки повільно, часом пихкаючи, коли доводилося крутити назад прокрутку, щоб виправити помилку.

Стівен тихо сів у монаршій присутності. На стінах вишикувався почесний ряд обрамлених зображень слухняних коней із задертими головами, які вже давно пішли в небуття: Опір лорда Гастінгса, Стріляний герцоґа Вестмінстерського, Цейлон герцоґа Бофортського, 1866 року взяв Паризький приз. На них сиділи легенькі вершники, напружено чекаючи сигналу. Він стежив за їхнім бігом, поставивши на кольори королівського прапора, і його вигуки зливалися з вигуками глядачів, які вже давно пішли в небуття.

— Крапка, — скомандував містер Дізі клавішам. — Проте негайне обговорення цієї важливої справи…

Куди Кренлі привів мене, щоб загріб купу грошей, вишукуючи можливих переможців, лазячи поміж заляпаних грязюкою станків, де підковують коней, букмекерів, які горлали щодуху за своїми стойками, та запахів харчівні, місячи багнюку. На Бунтівного Красеня — рівні ставки, на інших коней — десять до одного. Повз азартних гравців і шулерів ми поспішали слідом за кіньми, за картузами та куртками і повз м’ясолику даму, різникову любку, яка жадібно висмоктувала дольку помаранча.

З поля долинули пронизливі крики і сюрчок судді.

Ще один гол. Я серед них, борюкаюся разом із ними, змагаюся в турнірі за життя (за місце під сонцем). Ви маєте на увазі того матусиного синка, у якого вигляд такий, наче у нього трохи негаразд із кендюхом? Турніри. Час б’є рикошетом, б’є раз за разом. Турніри, багнюка і ревище битв, захолола передсмертна блювотина вбитих, зойк списів, на які настромились закривавлені людські кишки.

— Ну все, — промовив, підводячись, містер Дізі.

Він підступив до столу, скріплюючи аркуші надрукованого тексту. Стівен підвівся.

— Суть цієї справи я виклав дуже стисло, — пояснив містер Дізі. — Йдеться про ящур. Ось прогляньте-но, як я написав. Тут не може бути ніяких сумнівів.

Дозвольте мені втрутитися в сторінки вашої шановної праці. Ця доктрина необмеженої свободи підприємництва, яка так часто в нашій історії… Ось наша торгівля скотом. Те ж саме сталося з усіми нашими давніми промислами. Ліверпульська шатія, яка зірвала задум створити порт{60} у Галвеї. Вибухова ситуація в Європі. Перевіз зерна через вузькі місця протоки. Незворушність департаменту сільського господарства. Можна вдатися і до класичних алюзій. Касандра. Від жінки, що не вирізнялася чеснотою{61}. Перейти до суті справи.

— Я все сказав прямо, правда ж? — запитав містер Дізі Стівена, що пробігав очима написане.

Лікувати ящур. Відомий як препарат Коха. Сироватка і вірус. Відсоток вакцинованих коней. Коров’яча чума. Імператорські стайні в Мюрцтегу в нижній Австрії. Дипломовані ветеринари. Містер Генрі Блеквуд Прайс. З ласкавої згоди чесно перевірити наслідки. Веління здорового глузду. Вкрай важливе питання. Взяти бика за роги і в буквальному значенні. Дякую за те, що люб’язно дозволили опублікувати.

— Я хочу, щоб цей лист надрукували й прочитали, — зазначив містер Дізі. — От побачите: коли знову спалахне епідемія, вони накладуть ембарго на ірландський скот. А хворобу можна вилікувати. Її лікують. Мій кузен, Блеквуд Прайс, пише мені, що в Австрії тамтешні ветеринари постійно борються з цією хворобою і вміють її долати. Вони згодні приїхати сюди. Я намагаюся вийти на впливових людей у департаменті. Тепер хочу звернутися до громадськости через пресу. Хоч куди кинь, скрізь суцільні перепони… скрізь інтриги… закулісні підступи… скрізь…

Він підняв указівний палець і, перш ніж продовжити свою промову, помахав ним застережливо за старечим звичаєм.

— Запам’ятайте мої слова, містере Дедале, — сказав він. — Англія опинилася в полоні у євреїв. Вони на всіх найвищих посадах: володіють фінансами, пресою. І це свідчить про занепад нації. Скрізь, де вони скупчуються, там вони глушать життєву силу нації. Я не раз пересвідчився в цьому за останні роки. Та це ж і сліпий бачить, що єврейські торгівці вже взялися робити свою руїнницьку справу. Споконвічна Англія гине.

Містер Дізі враз відступив на крок, на нього впав промінь сонця, і його очі заяскріли синім кольором. Він озирнувся навколо і знову подивився на Стівена.

— Гине, — повторив він, — а, може, вже й загинула.

Із краю в край цей крик повій {62}

Тче саван Англії старій.

Очі його широко розплющилися, прозираючи твердим поглядом видіння майбутнього крізь сонячний промінь, у якому він стояв.

— Але ж кожен торгівець прагне купити дешево і продати дорого, — зауважив Стівен, — чи то єврей, чи не єврей, хіба ні?

— Вони согрішили супроти світла, — проголосив містер Дізі. — І ви можете побачити темряву в їхніх очах. І саме тому вони блукають по цій землі, як неприкаяні.

На сходах паризької біржі золотошкірі