Улісс - Джеймс Джойс

— Усе це я добре розумію, — сказав він спокійно. — Мабуть, я б сказав, ірландець має думати саме так. Ми в Англії усвідомлюємо, що повелися з вами негарно. Але, мабуть, завинила в цьому історія.

Горді, сповнені потужної сили титули прозвучали в пам’яті Стівена, наче переможний гук мідних дзвонів: et unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam[9]: — поступове творення і переміна обрядів та догматів, як і його власних добірних думок; це те, що творить зірки. Апостольський символ у месі папи Марцеллія{39}, голоси зливаються докупи в єдиному гучному пориві ствердження, а під їхні співи невсипущий ангел войовничої церкви роззброював її єресіархів і гнав їх геть. Юрми єресей кинулися тікати світ заочі, митри у них скособочилися: Фотій і гурт насмішників, серед котрих і Мулліган, Арій, що довіку воював з єдиносутністю Сина й Отця, Валентин, який відринув земне тіло Христа, і хитромудрий африканський єресіарх Савеллій, який твердив, що Отець був Своїм власним Сином{40}. Слова, які Мулліган щойно для сміху проказав перед чужинцем. Дурний сміх. Тих, що тчуть вітер{41}, їх усіх, напевно, чекає порожнеча: переляканих їх обеззброять і розженуть бойові лави ангелів церкви, військо архистратига Михаїла, яке в скрутну хвилину завжди стає, зі списами й щитами, на її захист.

Чудово сказано! Тривалі оплески. Zut! Nom de Dieu[10]!

— Само собою, я британець, — продовжував Гейнсів голос, — і міркую відповідно до цього. І я не хочу стати свідком того, як моя країна попаде в руки німецьких євреїв. Боюся, що зараз саме це є нашою національною проблемою.

На краю скелі стояли, спостерігаючи, двоє — купець і човняр.

— Прямує до Буллока.

Човняр якось несхвально кивнув головою, вказуючи на північний бік затоки.

— Там глибина буде сажнів п’ять{42}, — сказав він. — От у тих місцях він і випливе, коли о першій розпочнеться приплив. Сьогодні дев’ятий день.

Шукають потопельника. Вітрильник кружляє по пустельній затоці, чекаючи, доки випливе розбухлий лантух і поверне до сонця своє одутле, вибілене сіллю обличчя. Я тут.

Покрученою стежкою вони зійшли до води. На березі бухти, на камені, стояв Красень Мулліган: уже без піджака, в сорочці, його відкріплену краватку вітер завіяв через плече. А біля його ніг, у густій глибочині морської води, юнак повільно водив по-жаб’ячому зеленими ногами, тримаючися за прискалок.

— Де твій брат, Малахію? З тобою?

— Ні, він у Вестміті. У Беннонів.

— І досі там? Беннон прислав мені листівку. Каже, познайомився з юнкою. Називає її фотодівчинка.

— Чи не клацнув її, га? З короткою витримкою.

Красень Мулліган сів розв’язати шнурки черевиків. З-за прискалка випливло червоне задихане обличчя літнього чоловіка. Він виліз, ступаючи по каменях, вода блищала на його лисині і на торочці сивого волосся, вода стікала з грудей і з черева, струменіла з чорних обвислих трусів.

Красень Мулліган відсунувся, пропускаючи його, і, позирнувши на Гейнса та Стівена, побожно перехрестив нігтем великого пальця собі чоло, уста й груди.

— Сеймур уже повернувся. Він у місті, — сказав юнак, знову хапаючися за прискалок. — Кидає медицину і йде до війська.

— Та ти що! — здивувався Красень Мулліган.

— Наступного тижня в казарму. Ти знаєш ту руду дівчину з Карлайла, Ділі?

— Знаю.

— Цілувалася з ним учора ввечері на пірсі. У батька грошей кури не клюють.

— Вона, мабуть, уже теє?

— Запитай краще Сеймура.

— Сеймур — офіцер-кровопускач, — зазначив Красень Мулліган.

Стягаючи штани, він кивнув сам до себе, випростався й виголосив заяложену сентенцію:

— Руді жінки блудливі як кози.

Він урвав свою мову, стривожено мацаючи свій бік під сорочкою, яку роздув вітер.

— Моє дванадцяте ребро щезло! — зарепетував він. — Я вже Uebermensch[11]{43}. Ми удвох із беззубим Кінчиком супермени.

Він вивільнився з сорочки й кинув її позад себе, на купу одягу.

— Ти заходиш у воду тут, Малахію?

— Так. Посунься в ліжку.

Юнак відштовхнувся назад і двома дужими вправними вимахами руки виплив на середину малої бухти. Гейнс, курячи, сів на камінь.

— А ви не хочете? — запитав Красень Мулліган.

— Згодом, — відповів Гейнс. — Не зразу після сніданку.

Стівен зрушив з місця.

— Ну, я пішов, Муллігане, — сказав він.

— Дай же той ключ, Кінчику, — нагадав Красень Мулліган, — приважити мою сорочину.

Стівен вручив йому ключ. Красень Мулліган поклав його на купу одягу.

— І два пенси, — додав він, — на пінту. Кинь туди.

Стівен кинув монету на м’яку купу. Одягаються, роздягаються. Красень Мулліган випростався, склав докупи долоні й урочисто проголосив:

— Той, хто краде у бідного, позичає Господу{44}. Так казав Заратустра.

Його гладке тіло поринуло у воду бухти.

— До зустрічі, — сказав Гейнс, обернувшися до Стівена, що рушив угору стежкою, і посміхаючися з того, які шалені ці ірландці.

Рогів бика, копит коня й усмішки сакса{45}.

— У «Кораблі», — крикнув Красень Мулліган. — О пів на першу.

— Гаразд, — озвався Стівен.

Він ішов стежкою, що круто звивалася вгору.

Liliata rutilantium.

Turma circumdet.

Iubilantium te virginum.

Сивий німб священика в закутку, де він усамітнився, щоб одягнутися не привселюдно. Тут сьогодні я не ночуватиму. І додому не можу піти.

Чийсь голос, мелодійний, тягучий, погукав його з моря. Повертаючи за виступ скелі, він помахав рукою. Голос погукав знову. Лискуча брунатна голова, тюленяча, ген далі, за бухтою, кругла.

Загарбник.

Епізод 2

— Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало{46}?

— Тарент, сер.

— Добре. Ну?

— Була битва, сер.

— Добре. Де саме?

Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.

Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То