Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

– О, Матка Боска, а пощо пані взагалі на вулицю пішли? – Зі сну покоївка ніяк не могла второпати, що відбувається і чого від неї хочуть. – Йой, пані. Ніч надворі, а пані не спиться. Вона спробувала відшукати на накаслику свічник, щоб засвітити свічку, але скинула на землю горнятко та миску, які там стояли, і завмерла, так само спантеличено вдивляючись в обличчя Анни.

– Йой, пані… Чого ж вам не спиться? Раптом Анна відчула спазм у животі.

– О Матка Боска, Касю! А тобі не все одно, чого мені не спиться? Ліпше вставай і біжи за лікарем.

Злякано глянувши на господиню, покоївка похапцем відкинула перину, підвелася і знову зашурхотіла чимось на накаслику.

– Я зараз, пані… зараз… Бігме вже біжу!.. Де ж та свічка? Як лягала спати, бігме-м тут була біля мене. Я ж гасила її.

Анна сама намацала свічку на накаслику.

– Та тут вона… Тут… Швидко вдягайся, я сама запалю свічку. І приведи мені Терезу. Потім біжи по лікаря. Але якщо раптом така біда, що лікаря на місці не буде, то веди повитуху.

– Так, пані, так… Тільки темно дуже… Ніц не бачу.

Десь із третьої спроби таки запаливши свічку, Анна знов озирнулася на покоївку.

– Маєш світло. Вдягайся тепер… Ще Зоню мені поклич і води гарячої з кухні принеси в мій покій. Але в тій хвилі, а не через квадранс часу. Бо вроджу тут без допомоги. Ти приймеш дитину?

– Боже збав. Я не вмію.

– То біжи за тими, хто вміє.

Кася спантеличено глянула на господиню.

– Пані, я вбратися мушу. Мені ж надвір йти. Он який вітер свище. Ще перестуджуся там.

Анна сердито зиркнула на покоївку, яка ніяк не могла втрапити рукою у рукав сукні, а потрапивши, заходилася шукати десь під ліжком чоботи, тоді облишила їх, так і не взувши, та почала закутуватися в теплу хустку.

– О Боже ж мій милий, Касю, і чого ж ти, дівчино, гуздраєшся?[16] Слухай мене уважно: я Зоню сама покличу, і води сама принесу. Зараз ліпше вдягайся і бігом мені по лікаря. Одна нога тут, друга там. Не треба повторити ще раз? Зрозуміла?

– Та зрозуміла я, пані, – Кася ображено насупилася. – Що там розуміти. Бігме, пані, так до мене балакаєте, ніби я дитина мала. Це Юльця, яку пані спочатку на моє місце брати хтіли, така оферма,[17] і така…

– Слухай, Касю, – Анна рішуче обірвала покоївку на півслові, – я тебе зараз слухати не маю ані настрою, ані часу. Вдягайся швидко і бігом марш робити те, що я сказала. Все. Не зробиш у тій хвилі, то підеш шукати собі іншої господині. Намагаючись зберігати самовладання, Анна, шкутильгаючи, вийшла з кімнати. Від хвилювання нею починало трусити, проте виказувати слабкість перед прислугою вона не могла, а тому не лише розправила плечі, але й кожен свій рух намагалася контролювати. Ще бракувало остаточно втратити авторитет серед челяді. І без того її тепер не надто бояться. Зі смертю Адама якось непомітно порозпускались усі. Ось нехай тільки дитя народиться, і в домі знову будуть такі ж порядки, як при Адамі. Вона про це потурбується.

Анна важко оперлася на стіну плечима, ледь торкнулася рукою живота і скривила губи у гіркій посмішці. Якщо, звичайно, з тією дитиною не станеться чогось несподіваного, бо тоді байдуже, як поводиметься прислуга і що відбуватиметься довкола. Не відчувала ані натяку на перейми. А якщо перейми взагалі не розпочнуться?

Анна вже вкотре прислухалася до себе, вловила слабкий порух дитини в животі й примусила себе відступити від стіни. Чого вона взагалі панікує? Дитя живе і незабаром народиться. Нерозумно думати про погане, коли нічого жахливого не сталося. Недобрими думками можна прикликати біду на свою голову. Всі ж знають, що завжди стається саме те, чого найдужче боїшся. То ж чи варто боятися? Що б сказав на таке Адам? Це ж його дитина зараз у ній, його рід, його продовження, а вона подумки перекреслює все це у собі. Ні, так не можна. Треба вірити у хороше, не думати про трагічне і народити здорову дитину. Інакше навіщо Бог подарував їй саме таке складне кохання і таку важку долю? Чому дозволив виносити цю дитину? Чому зараз уберіг від найгіршого? Кровотечі ж нема, вона жива і дитя у ній теж живе. Рухається, як завжди. Та й всередині нічого не болить. Отже, вона таки в Божій опіці. Нічого не трапляється просто так. Знала це достеменно.

Анна обережно поклала руку на живіт, завмерла і подумки звернулася з молитвою до неба. Вже давно нічого так палко не просила, як того, щоб зараз їхнє з Адамом дитя щасливо і легко прийшло в цей світ.

Помолившись, Анна перехрестилася і вже хотіла йти, проте ще на мить затрималася, розщепнула два верхні ґудзички на сукні й витягнула зі споду маленький хрестик на простому ланцюжку. Носила цей хрестик від народження. Був подарунком від батька та мами, а тому означав для неї так само багато, як зараз медальйон з портретом Адама. З ним завжди було спокійніше і затишніше. З ним вона завжди в опіці Бога.

Анна міцно стиснула хрестик у долоні, нахилилася, торкнулася його губами і прошепотіла: «Присягаюся, якщо дитина народиться живою та здоровою, то обов’язково помолюся у Сокалі перед чудотворною іконою Матері Божої Утішительки[18] і пожертвую їй щедрий дар. Амінь».

Розділ 6

Розбудивши Зоню, Анна повернулася до своєї кімнати. Тепер почувалася значно спокійнішою. Ситуація, коли від тебе хоч щось залежить (а її ситуація була саме такою), – це ще далеко не безнадія і не безвихідь. Лише смерть фатальна, а боротьба завжди несе у собі сподівання на краще.

Підступивши до дзеркала, Анна глянула на своє відображення. Забруднила обличчя болотом та кров’ю і навіть не побачила цього. Добре, що зараз темно, бо перелякала б усіх домашніх до півсмерті. І без того Зоня, почувши про падіння, зірвалася на рівні ноги, миттєво вдягнулася і відразу побігла по Терезу. Навіть воду не поставила гріти, а звечора ж усю гарячу використали.

Сяк-так відмивши кров та болото з обличчя холодною водою, Анна присіла на розстелену постіль. Не цілком чітко уявляла, що мала б зараз робити, проте розуміла, що сидіти склавши руки теж не повинна. Може, походити? Кажуть, від ходіння перейми розпочинаються швидше.

Вона невпевнено підвелася на ноги і ступила кілька обережних кроків. Ніби нічого. Навіть збита