Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка

- І що? Він, чоловік, має проявляти галантність!

- І попрацювати вантажником?

- Рицарем!

- Де ти бачила лицаря з фіолетовою валізою? – вже відверто веселилась Ліза.

- А де ти бачила лицаря, що покинув даму посеред пустиря з важкими речами?

- А нашо тобі стільки речей на 10 днів на моря?

- Та там лише саме необхідне!

- Шуба чи що? Бо рушник та купальник, та навіть три купальники стільки місця не займуть. Хоча, тоді б вона була легка, а вона важка… Шуба і цегла?

- Так! Шлакоблок! Збудую собі будиночок, якщо номери цього пансіонату мені не сподобаються! – показала їй язика подруга і розсміялась.

- Та ти така, що можеш.- розсміялась разом з нею Ліза.

- О, які дівчата. Давайте допоможемо!- нагнала їх якась компанія хлопців і, швиденько відібравши речі, компанія молоді весело направилась до пансіонату.

Простори навкруги були вкриті буйною зеленню і квітами, літали метелики, ластівки, чайки. Легкий свіжий вітрець доносив запах солі і йоду. Ліза захоплено оглядалась навкруги, і тому перша помітила велику книгу над якою, ніби парила, модель молекули води, що була встановлена на бетонній огорожі.

- Ого, справді не минеш.

- Ти диви, й справді нічогенька. Я так розумію, судячи з її розміру, це єдина книга на всій території пансіонату, бо навряд чи хтось тут читає книжки.- критично оглянувши емблему пансіонату, винесла свій вердикт Катя.

-Ні, не вгадала - тут є бібліотека. - розсміялись їх супроводжуючі.- Хоча відвідувачів в ній і не багато.

-Не дивно.

-Хм, бібліотека…Це добре. – задоволено посміхнулась Ліза

-Ти що повчитись надумала? – здивовано озирнулась Катя на подругу.

- Нащо вчитись? Але якщо там є гарна художня література – гріх пропустити таку нагоду.

- Подруго, не лякай мене. Нащо тобі книжки на морі? Сюди їдуть засмагати, плавати, гуляти, а аж ніяк не книжки читати!

-Одне іншому не заважає.- відмахнулась Ліза, прикинувши, що при такій кількості вільного часу (два тижні відпочинку без жодних зобов’язань!) просто гріх щось цікавеньке не почитати. Художня ліература то була велика любов Лізи. Варто було потрапити до її рук чомусь цікавому і все, реальний світ відходив кудись на задній план, а вона проживала чужі життя в інших епохах, світах, планетах.

За огорожею ховались невеличкі будиночки і двоповерхові корпуси, між якими були прокладено бетонні доріжки та розбито клумби, засаджені ромашками, розами, чорнобривцями, барвінком і ще Бог зна чим.

-Як тут гарно…- вертіла головою Ліза, поки вони йшли за хлопцями.

-Угу, а яка гарна черга намалювалась на обрії. - фиркнула Катя.

-Ну все, от ви і прибули- хлопці поставили їх речі біля однієї з лав і помахавши, відправились кудись по своїм справам.

-Дякуємо – щиро посміхнулись їм дівчата.

-Так, а тепер ще якось би цю чергу відстояти…- протягнула Катя.

-Постій з речами, я схожу спитаю чи нам взагалі сюди. – промовила Ліза, відправляючись на «розвідку». Черга і справді буда довга - не менше ніж півсотні осіб. Перед самою будівлею адміністрації людський змій зиґзаґом звивався по сходам і упирався в здоровенні двері.

-О, Лізо, привіт- почулось попереду. Підійшовши Ліза роздивилась, що її гукає Світлана, знайома дівчина, з якою вони пару разів зустрічались у гуртожитку. Світлана стояла в черзі майже вже біля дверей.

-Привіт. Тут реєстрація відпочиваючих?

-Атож.

-О, привіт, ти ж нам чергу зайняла?- почувся за спиною впевнений голос Каті, і спантеличена студентка, трохи завагавшись, схвально кивнула. Ліза теж трохи здивувалась такій оперативності, але вирішила що мабуть Катя і Світлана знайомі. Як потім з’ясувалось – не вгадала, Катя її вперше бачила і просто таким чином скористалась ситуацією, щоб не стояти в черзі.

Швидко впоравшись з усіма формальностями (запис, відмітка в путівці, отримання талону на їдальню) дівчата відправились заселятись у визначений для них номер.

Їм дістався невеличкий тримісний номер на другому поверсі двоповерхового корпусу. Вузька довга кімната 2 на 6 метри з одним вікном, три ліжка з тонкими матрацами на сітці, страшненькі занавіски на вікні, дві тумбочки. Рукомийник, та інші блага цивілізації - неподалік на вулиці. Душ так взагалі в іншому кінці пансіонату, але чи то проблема? Постільну білизну і одного ключа видала комендант зі словами – не загубіть, бо замок мінятимете власним коштом. Як потім з’ясувалось, лише одного ключа на кожну кімнату тут видавали не залежно від кількості проживаючих в ній студентів.

До кімнати разом з ними поселили ще якусь дівчину. Та зайшла, поздоровкалась, кинула речі і, взявши купальника та рушника, майже одразу пішла на море. Дівчата, не довго думаючи, вчинили так само. Не в кімнаті ж сидіти вони приїхали!

До моря йти було зовсім близько, буквально метрів 100 від порогу корпусу. І ось воно - блакитне, вітряне, щось тихо шепоче хвилями. Ліза, закохано розглядаючи його, зупинилась, поклала рушника, скинула одяг, взуття і танцюючою ходою пішла по теплому піску, майже полетіла до води.

-Агов, а мене почекати!- почулось за спиною, Катене ображення, проте Ліза на нього не зважала. Море, вічне, велике, спокійне і непередбачуване манило її, як завжди. Ніг торкнулась прозора вода, і вона з розгону влетіла у хвилі, пірнула, звично відкрила у воді очі. Зелений фон і більше нічого, але ж це - біля берега. Вона знала, що якщо запливати далеко, то, там будуть і медузи і рибки, і ще якісь дрібні організми, за якими цікаво спостерігати…

-Подруго, май совість! Я теж люблю море, але ж не можна так речі кидати!

-Та кому потрібні мій рушник та капці? - весело відмахнулась Ліза, помітивши, що поруч вже пливе Катя, яка, попри сварливі слова, виглядала теж напрочуд вдоволеною.

- А якщо? Де ти інший знайдеш?

- Катя, все буде добре! Навкруги такі ж як і ми студенти, які можуть хіба що загубити свої речі, але аж ніяк не вкрасти побитого життям рушника.

-Угу, я б не здивувалась, що навіть, якщо б в тебе мобільний телефон там лежав, ти б все одно була такою безпечною.

-Катя, світ складається не лише зі злодіїв…

-Мені б твою віру…

-Бери, я щедра – посміхнулась Ліза і пірнула.

-А інструкцію до цього дару не бажаєш видати? Бо я і так вже про людей набагато краще думаю ніж