Син - Філіп Майєр
Години через дві індіанці зупинилися, щоб змінити коней. На той час мої ноги та спина були вже вкриті подряпинами та саднами від гострих гілок, що шмагали мене всю дорогу. Мій брат був навіть у гіршому стані, ніж я: на ньому, здавалося, живого місця не було — суцільні рани. Змінивши коней, індіанці поскакали так само швидко, як і до того, і ось ми виїхали до якоїсь річки. Це мала бути Ллано. Як же далеко ми заїхали…
— Це те, про що я думаю? — обізвався мій брат.
Я лишень кивнув у відповідь.
— Нам кінець, — сказав він. — Цілого дня їзди ми не витримаємо.
Через якийсь час ми добралися до іншої річки — напевно, це була Колорадо. Тут індіанці знову спинилися, щоб змінити коней. Я раптом відчув поряд із собою неприємний запах і, обернувшись до брата, побачив, що він сидить у власному лайні. Тим часом мене зняли з коня, і я присів просто на тому місці, куди мене поставили (ноги в мене затекли так, що я майже не відчував їх). Хтось із індіанців штурхонув мене ногою. Та я, дивом не впавши у власне лайно, продовжував своє діло, допоки не випорожнився й не звільнив свій сечовий міхур. Я-бо не хотів, як мій брат, їхати верхи, нюхаючи власний сморід… Потім хтось здійняв мене на ноги, боляче схопивши за волосся. Моя шкіра нижче пояса була, як я відчував, натерта до крові, проте мене знову посадовили на якогось поні: команчі-бо не довіряли коням, що раніше належали «блідолицим».
Коли індіанці втретє зупинилися, щоб змінити коней, то влаштували привал біля річки. Ми доїхали до якогось глибокого каньйону, і я не знав, чи це ми досі біля Колорадо, чи вже ні. Цих земель, мабуть, не знав не тільки я, а й узагалі ніхто з поселенців чи солдатів. Уже розвиднялося, однак сонце ще не зійшло. Індіанці ніби чогось чекали: котрісь із них порпалися у своїх тюках, інші — лягли відпочити на землю, напившись води з річки. Я взявся роздивлятися червоношкірих — це ж бо вперше я бачив їх при денному світлі.
Вони мали при собі луки, сагайдаки, списи, мушкети з короткими стволами, томагавки та великі ножі, а на їхніх обличчях красувалися малюнки у вигляді стрілок та сонць із промінчиками. Бороди, вуса та брови були в них начисто вищипані. Волосся вони заплітали у дві коси (мов голландські дівчатка) і вплітали в них нитки, на які були нанизані якісь блискучі штучки (напевно, з міді та срібла) та різнокольорові намистинки.
— Я знаю, про що ти думаєш, — мовив до мене брат.
— Вони схожі на дешевих повій, — відказав я, хоча насправді взагалі так не думав.
— Як на мене, вони схожі радше на акторів із мандрівного театру, — сказав він. — І, будь ласка, не сердь їх більше.
Потім кремезний індіанець — той, що був схожий на негра, — розігнав нас із братом у різні боки, підштовхуючи списом. Я помітив на його спині вже засохлий кривавий відбиток руки, а на штанях спереду в нього була велика кривава пляма. Скальпи, що звисали з його пояса, я спочатку вважав за шматки телячої шкури. Уторопавши, що це — одразу перевів погляд на річку.
Я сидів обличчям до високої скелі, з якої, напевно, розгортався широкий краєвид. А за спиною в мене індіанці вели своїх коней трав’янистим берегом річки. Потім усі вони про щось засперечалися, після чого більшість із них зібралася на високій скелі. Я помітив, як один індіанець веде коня, до якого був прив’язаний труп того, котрого я вбив (я не знав, що він уже помер, і відчув, як у мене поза плечима пройшов морозець). Тим часом мій брат, не втримавшись, зайшов у воду. Двоє індіанців, які спостерігали за нами, підняли свої луки… Коли я розплющив очі, Мартін, на мій подив, був живий. Він хлюпався в річці, змиваючи зі себе власне лайно (індіанці пильно стежили за ним, але не стріляли). Жалюгідний усе-таки вигляд мав мій брат. Худий, зі слабенькими м’язами та зовсім нерозвиненою грудною кліткою — словом, книжковий черв’як. Стоячи в річці, він увесь тремтів: чи то від холоду, чи то від страху.
Коли він вимився, то повернувся до мене й сів поряд.
— Сподіваюся, це було варте того, щоб ризикувати життям… — крізь зуби процідив я.
Брат заспокійливо погладив мене по нозі.
— Я хочу тобі дещо розповісти про те, що сталося вночі, — сказав він.
От чого я не хотів — то це почути про щось нове. Та я не бажав зізнаватися в цьому, і тому промовчав.
— Маму вони вбили б, як не крути, — говорив далі брат. — Але Ліззі залишилася б живою, якби її не було поранено. Коли вони побачили, що в неї влучила куля, то роздягли її до пояса й довго роздивлялися рану. Вони навіть якийсь світильник запалили, щоб краще було видно і щоб найстарший індіанець міг оцінити, як усе серйозно. І він, мабуть, сказав, що все безнадійно. Адже після того вони, ще трохи поговоривши між собою, стягли з неї решту одягу й стали ґвалтувати.
Мартін перевів погляд на річку та високу скелю.
— Ліззі, Ліззі, Ліззі… — прошепотів він.
— Вона вже потрапила в кращий світ, — мовив я.
Його плечі здригнулися.
— Немає ніякого «кращого світу».
— Наш тато досі живий, — нагадав я.
— Наш тато, — пирхнув він, — найпевніше, уже їде до своєї коханки, яка живе в Остіні.
— Я не очікував, що ти скажеш таку гидоту, — відвернувся я.
— Треба хоч інколи прислухатися до того, що кажуть люди, Ілаю.
Індіанці, які охороняли нас, озирнулися. Мені дуже хотілося, щоб вони підійшли та змусили нас замовкнути. Проте цього разу їм, вочевидь, було байдуже.
— Мама, коли відчиняла їм двері, рятувала тебе, — вів далі Мартін. — Вона знала, що її вб’ють, а Ліззі та я, найімовірніше, загинемо. Але ти — зовсім не схожий на нас.
Я вдав, що не розумію його. Дивився собі на високі скелі, з яких де-не-де проростали ведмежа трава та магонія. На верхівці однієї зі
