Син - Філіп Майєр
Індіанці витягли наші матраци надвір і розпороли їх ножами. Вітер підхопив біле пір’я, і воно, наче сніг, закружляло подвір’ям, засипаючи все довкола. І тіло моєї матері теж… До нас із братом добралися мурахи, однак ми не звертали на це уваги. Мартін так і сидів, не відводячи погляду від тіла сестри.
— Не треба туди дивитися, — сказав нарешті я.
— Треба… — прошепотів він.
Потім я задрімав. Та невдовзі мені стало жарко, і я прокинувся. Як виявилося, це індіанці розпалили багаття, щоб знищити всі речі з нашого будинку, котрі були їм не потрібні. Тож вогонь поглинув усі наші меблі, які перед цим вони порубали сокирами. Спостерігаючи за полум’ям, я відчув, як мені в спину вп’ялася гілка магонії. Утім я забув про це, коли побачив, що неподалік лежать у тіні дерева наші собаки, яких повбивали індіанці. І я подумав, що, можливо, команчі спалять у вогнищі нас із братом. Колись-бо я чув, що індіанці із цього племені прив’язують білих людей до фургонів, а тоді — підпалюють їх. Та, по правді кажучи, ці думки не дуже-то й лякали мене.
— Здається, я можу поворушити руками, — сказав я братові.
— То й що? — почулося у відповідь.
— Ми мусимо робити бодай що-небудь, а не просто чекати, доки нас уб’ють.
Брат промовчав. І ми обидва задивилися на вогонь.
— Пити хочеться? — спитав я.
— Ще й як…
А вогнище все розгорялося. Невдовзі полум’я досягло гілок дерев, під якими сиділи ми з братом. Від кори, що поросла мохом, пішов дим, і попіл, на який перетворювалися наші меблі, посипався на нас. Я задивився на іскри, що здіймалися в небо. А коли перевів погляд на брата, засипаного попелом, — подумав, що він дуже схожий на мерця. Так само, як були схожими на трупи мама й Ліззі, коли сиділи вдвох на ліжку.
Індіанці притягли ближче до вогню всі інструменти, що належали моєму батькові. Вони уважно їх роздивлялися, вибираючи, що взяти із собою, а що — розламати. Відтак забрали наші підкови, молотки, цвяхи, обідки для бочок, пилку, сокири, револьвери, тесло й рубанок, сідла та інше спорядження для коней. Рушницю мого брата вони теж узяли, а от мого «Ягербуша» розламали, бо він, певно, був надто важкий та громіздкий. Ще вони прихопили наші ножі, напилок, вила, шило, свердла, набої, форми для лиття куль, бочечки з порохом, капсулі та мотузку з кінського волосу, що висіла в коридорі. Тим часом на подвір’я, зачувши голоси, прийшли наші три молочні корови, чекаючи, що їх доїтимуть. Натомість їх застрелили з луків… Після цього червоношкірі, весело перемовляючись, витягли кілька колод із багаття та підпалили наш будинок ізсередини. Потім вони запакували все награбоване добро в тюки та перевірили, чи добре осідлані коні. І я зрозумів, що вони готуються до від’їзду. Коли ж із вікон нашого будинку повалив дим, хтось із індіанців розв’язав мені руки та змусив підвестися.
Нас із братом індіанці в багаття не кинули — хіба що позбулися в такий спосіб нашого одягу. Та й вивели нас, голих-голісіньких, геть із подвір’я. І повели через дорогу в поле. Там на нас чекав табун коней — низеньких індіанських поні та значно вищих за них американських скакунів. Індіанці поки що не звертали на нас уваги, перемовляючись між собою. Їхня мова видалася мені надто одноманітною — якісь «у-ум» та «у-уф» і все. Щоправда, деякі слова були схожі на іспанські. А одне слово, «таїбо», вони повторювали дуже часто. Було ще зовсім темно, і я пильнував, аби не наступити босою ногою на якусь колючку. І ще — остерігався коней, які ненароком могли мене затоптати. Хоч це було й безглуздо, але я навіть трохи зрадів тому, що з нами почало щось відбуватися.
Нас посадовили на кінські спини та міцно прив’язали до тварин за ноги. Руки теж зв’язали — тільки не за спиною, а попереду. Це було все-таки краще, ніж якби нас поклали животом донизу та прив’язали до коней, наче мішки з борошном. Мій поні весь час нервово смикався (напевно, йому не подобався мій запах, несхожий на запах індіанців).
Інші коні форкали та били копитами, індіанці ж перегукувалися між собою. Коли ми проїжджали нашим полем, брат розплакався. А я розгнівався на нього через те, що він реве, мов маленька дитина, на очах у ворогів. Та потім і в мене з очей потекли сльози… Тим часом ми проїхали нашим пасовиськом, з якого колись викорчовували пеньки (на це пішло близько трьох місяців), а тоді — проминули такий знайомий мені горіховий гайок. Я згадав про тих тварюк, які витурили нас із Бастропа, назвавши мою матір нащадком чорношкірих. І вирішив повбивати їх усіх (це після того, як я повбиваю всіх команчів). Я подумав про свого батька: що він робитиме, коли приїде додому й побачить усе? І розсердився на себе за таку слабкодухість… Відтак індіанці погнали коней риссю. Ми саме проїжджали крізь густі зарості бородачу, і китиці боляче шмагали нас із братом по ногах. Потім ми витягнулися в один ряд, заїжджаючи в ліс. Індіанці один за одним зникали в густій темряві. А невдовзі й мій поні поринув у морок…
Ми перейшли Ґрейп-Крік, вибравши таке місце, щоб не довелося стрибати. Тоді перебралися через болото, про існування якого я й не знав до того дня. А біля підніжжя Кедрової гори перейшли на галоп (звідти було видно нашу худобу, яка здавалася з такої відстані невеличкими білими плямками). Потім ми їхали довгою лощиною, оточеною пагорбами: поринали в густу тінь дерев, а тоді — знову вибиралися на вільний простір. Індіанці, вибираючи дорогу, цілком покладалися на чуття своїх коней. Я весь час роззирався навколо, намагаючись угледіти свого брата. Ми саме виїжджали з лісу на ділянку просто неба, і позаду мене вершники вигулькували з густої темряви, наче з’являючись нізвідки.
Мій поні, незважаючи на темряву та численні ями на дорозі, жодного разу не перечепився, і взагалі не було помітно, щоб він утомився. Ми вже підходили до Горбатої Гори, за якою починалися зовсім невідомі мені землі. Я подумав, що
