Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув – прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:
– Дякую, графе… Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості… До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище… Ну, та до цього ми вернемося пізніше… А що зараз?
– Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність, – порадив Безбородько.
– Так, так, ви маєте рацію, князю, – ніби ненароком обмовився Павло.
Безбородько наживки не проковтнув.
– Граф, ваша величність… Я тільки граф…
– Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім, – милостиво погодився Павло.
– А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того, щоб носити генеральські еполети… Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.
– Це не найважчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю, – запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись. – Будуть набагато складніші…
Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.
– Так, ваша величність… В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів… Зокрема по відношенню до моєї батьківщини – Малоросії…
– Я це знаю, – спокійно підтвердив Павло. – Ми згодом і до цього повернемося, князю.
Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. «Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові, – молився він. – А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху»!
Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.
Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні… Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.
Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку – лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:
– Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?
– Ти маєш на увазі «Історію русів»? – спитав Ілля.
– Так, мою «Історію»… Збережи її, брате! Повези на Україну!
– Повезу, братику… Збережу! Будь спокійний!
Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.
Розділ дев’ятий1
Три дні після взяття Очакова переможці веселилися.
Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них – Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу, – кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.
За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.
А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:
– Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає – топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду – довга зима. Надворі – лише грудень. Що будемо робити?
Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття