Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

всі найвищі звання та посади колишнього фаворита перейшли до нього. Він став князем, новоросійським генерал-губернатором, начальником Чорноморського флоту, йому Катерина подарувала сотні тисяч десятин землі та незліченну кількість кріпаків на Україні, в Білорусії та в щойно приєднаній Польщі. І чим більше зростала вагомість Зубова, тим помітніше падав авторитет Безбородька. Катерина не позбавила його ні власності, ні титулів та чинів, але все прохолодніше ставилася до нього, все рідше зверталася до нього за порадами. Йому іноді здавалося, що він просто став не потрібен їй. Чи був він на службі, чи ні – його не помічали. Він часто залишався вдома, працював над своєю «Історією русів», читав, їздив на полювання, а то й просто клав у кишеню сто рублів і йшов грати в карти чи розважатися з артисточками італійської опери. Не обходилося і без п’яних загулів, тоді він по кілька днів не з’являвся додому. Ну і, звичайно ж, на службу. В такі дні суворо проінструктований кучер Іван мчав графською каретою до Зимового і справно стояв там до обіду. Потім їхав додому, удаючи, що везе графа на обід. Таку ж процедуру проробляв він і після обіду. Таким чином він вводив в оману петербурзького обивателя: дивись-но, мовляв, язики плескали, що граф Безбородько потрапив у немилість, а він, виявляється, знов у фаворі!

Так продовжувалось до листопада 1796 року, коли все раптом змінилося. Бо, як відомо, всьому є свій початок і свій кінець.

У ці похмурі осінні дні, коли над Петербургом низько нависає холодне, сіре небо і сіє дрібним сніжком, Олександр Андрійович завершив свою працю. «Історія русів» закінчувалася 1769 роком. Тоді він вирушив на російсько-турецьку війну. На цьому автор поставив крапку.

Здавалося б, чому? Адже після того минуло ще майже два бурхливі десятиріччя. І саме тоді, після переможного завершення тієї війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору, сходить його зоря. У виробленні статей того договору він зіграв чи не найголовнішу роль. Згідно з ним Росія придбала землю між Дніпром та Південним Бугом, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале та Азов, Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства, яке через дев’ять років було приєднане до Росії. Договір установлював протекторат Росії над Молдовою та Волощиною, дозволяв торговим кораблям вільно проходити через Босфор та Дарданелли.

Це був великий успіх молодого дипломата. І попереду таких успіхів було ще немало.

Але чи міг про все це писати Безбородько в своїй «Історії»? Не міг і не хотів.

Поступивши на державну службу, спочатку в канцелярію генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева, а згодом – самої імператриці, він зрозумів, що душа його роздвоїлася. Катерининська епоха – це час остаточного придушення України, знищення її автономії, було скасовано Гетьманщину, розформовано слобідські козацькі полки, зруйновано Запорозьку Січ, розформовано лівобережне козацьке військо, а рядових козаків позбавлено козацьких привілеїв, знищено гетьманське судочинство, майже повсюдно позакривано школи. Все це відбувалося на його очах, і він не міг не переживати і не страждати, дивлячись, як поволі руйнується козацька держава, а народ поринає в темряву, убогість, рабство… З іншого боку, він змушений був як державний чиновник підтримувати цю політику, бути слухняним знаряддям монаршої волі. І підтримував, і слухняно виконував, і радо отримував за це послушенство нагороди, титули, землі, кріпаків… Так робили всі, так робив і він. Чи ж міг він, маленька піщинка, зупинити чи загальмувати цей велетенський і страшний імперський коток, що котився по людських головах та народах?

І Безбородько змирився. А змирившись, так і жив з роздвоєною душею. Не він перший, не він останній!

Чи ж хотілося йому писати в своїй «Історії» про всі ті неблагопристойні вчинки, причетним до яких він був теж і які привели врешті до остаточної руйнації його вітчизни?

Це перша причина, чому він завершив «Історію русів» 1769 роком. А друга – відома: страх. Він боявся, описуючи події щойноминулих днів, хоч найменшою рисочкою викрити себе. Сучасники відразу здогадаються, хто автор. Тоді уже ніщо не врятувало б його!

Отож, закінчивши свою велику працю, Олександр Андрійович восени 1796 року мав багато вільного часу, був у піднесеному настрої і тепер частенько навідувався в Зимовий палац, щоб погуторити зі знайомими, побачити вищий світ і себе показати.

Одного похмурого листопадового ранку він заглянув в апартаменти цариці і помітив, що там незвичайний переполох. Бігали з переляканими очима фрейліни, швидше, ніж завжди, снували камердинери, окремою купкою стовбичили стривожені державні сановники. Серце його йокнуло.

– Що трапилося? – зупинив він незнайомого слугу. – Щось із царицею?

– Так, ваше благородіє, – відповів той. – Ще годину тому матушка пішла туди, куди звичайно ходить пішки, зачинилася там і досі не вийшла. Всі бояться, що з нею щось сталося…

– Так чого ж ви не постукаєте?

– Стукали. Ніякої відповіді.

– Так треба зламати двері!

– А хто насмілиться зробити це?

– Чудаки! – вигукнув Безбородько. – З нею ж, може, погано! А ви…

Прихопивши з собою кількох камердинерів, він кинувся до високих різьблених дверей.

– Ламайте!

Ті натиснули плечима. Двері не піддалися.

– Сильніше!

Вони з розгону вдарили