Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Куди завгодно. Я ж ніде не була, нікуди не подорожувала. А ви?

— Я? Я можу сказати про себе те ж саме. Хотілося б поїхати кудись разом з вами. Але в такого низькооплачуваного службовця, як я, часу і грошей катма.

— Проте є свобода. Я вам заздрю. Я маю гроші — з дитинства веліли щомісяця відкладати, — але не можу витратити їх. Ви не уявляєте, як погано, коли тебе позбавляють свободи.

— Що ж тут дивного? Вас бережуть, як зіницю ока.

— Іноді я даю волю фантазії, й мені кортить утекти з дому. Та нічого в мене не вийде, я не проживу сама довго, бо ніколи не заробляла на прожиток.

— У вас міцна серцевина, і ви змогли б усе перебороти, якби виникла потреба. Однак краще не ризикувати. Не забувайте, що світ жорстокий.

А. слухала з усмішкою застереження К., мабуть, здобуті на власному досвіді. Адже вона не збиралася ризикувати й не вважала світ таким уже добрим. Як подивитися збоку, то жила вона досі спокійно й безтурботно, та раптом відчула, що і батько, і мачуха, і менша сестра — всі стали їй чужими, що немає в неї з ними душевної спорідненості. Від таких прикрих думок вона почала згадувати про покійну матір, впала в сентиментальність і навіть подумала про втечу. Але сьогодні вона сказала це вголос зовсім з іншої причини: просто хотіла продовжити таким чином короткий, але радісний час їхньої зустрічі.

— А от я не можу похвалитися щасливим життям,— зітхнув К. — Ви маєте рідну оселю, батьків і, напевне, друзів, тож не завжди вам тяжко на душі. А в мене нема нікого — ні батьків, ні брата чи сестри. На батьківщині лишились

якісь родичі, але до них мене не тягне. Живу один, навіть ні з ким побалакати. Хіба що з випадковими гравцями в маджан[47]. А хіба знайдеться на роботі хтось, кому можна було б відкрити душу? Тим більше, що доводиться її часто міняти. І не тому, що я такий легконогий, а просто іншого виходу не буває. Освіти доброї я не здобув, з людьми не сходжуся.

— Дивно. А мені здається, що вас не одна любила.

— Дівчина?

— Ага.

— Жодна. Я їх уникаю. Від самої думки, що хтось до мене ластиться, я здригаюсь. А спокушати когось — до цього душа не лежить.

— А я?..

А. здалося, що сказала зайве, і вона запнулася. К. помовчав трохи, а тоді промовив:

— Ви — особлива. Таку я вперше зустрічаю.

А. мовчки зважувала на терезах серця зміст цих слів. Прогулюватися лише темними завулками не годилось, і вони вийшли на яскраво освітлену торгову вулицю з трамвайною лінією. Після того забрели в кав'ярню випити чаю і протягом усього того часу, як тільки розмова переривалася, в її вухах воскресали слова: „Ви — особлива”. Хоча вони сиділи за столиком віч-на-віч, говорити не було особливо про що, і вони часто замовкали, але та мовчанка здавалась їй приємною.

З кав'ярні вони поверталися тою самою дорогою й попрощалися далеко від дому А.К. обіцяв повести її наступного разу кудись інде, але не уточнив куди. Вони домовились зустрітися найближчої неділі в церкві, після чого К. потиснув їй руку і швидко пішов. А. видалося, що їхнє прощання було надто коротким.

Вона повернулась додому трохи раніше, ніж закінчувався кіносеанс, і, відкрутившись від настирливої сестри навмання придуманою відповіддю про фільм, побігла у свою кімнату на другому поверсі. Там на самоті її охопила така шалена радість, що хотілося співати. Невелика, всього на три татамі, звична кімнатка зустріла її якоюсь світлою атмосферою, а душу затопило не знане досі почуття. А. не сумнівалася: це — кохання.

Мабуть, саме ця впевненість надала їй особливої відваги. Через два дні після вдаваного відвідання кінотеатру, в суботу ввечері, батько велів покликати її до вітальні. Як правило, це робилося у рідких випадках, наприклад, коли він хотів застерегти її або, як казала менша сестра, „виголосити проповідь”, але цього разу А. не дуже хвилювалася, бо сподівалася, що її вже не вперше вмовлятимуть погодитися на оглядини.

Розмову про давно задумане знайомство з майбутнім женихом почала мачуха, батько тільки слухав. Коли А. запитали, як вона дивиться на те, щоб улаштувати оглядини наступної неділі, вона навідріз відмовилася. У самий розпал суперечки між нею й мачухою раптом утрутився сердитий батько:

— А.—ко, з ким ти була позавчора ввечері? — А. розгубилась і як слід збрехати не змогла. Побачивши перед собою суворе батькове обличчя, вона опустила голову.— Ти казала, що йдеш у кіно, а я знаю, що ти зустрічалася в кав'ярні з якимось молодиком. Про це розповів мені сьогодні один пацієнт. Я мало не згорів від сорому. Ваша донька, каже, така спритниця…

„Цікаво, хто це на мене доніс?” — міркувала вона, силкуючись пригадати відвідувачів кав'ярні, та перед її очима виринало тільки обличчя К.

— Хто той молодик?

„Так я вам і скажу хто!” — зціпивши зуби, подумала А.

— Ти хоч розумієш, що це непристойно? Ми вже давне сушимо собі голову над тим, щоб знайти тобі гідну пару. Тебе видамо заміж, а тоді вже для Б.-ко виберемо чоловіка. Ним, очевидно, буде молодий лікар, але це стане можливим

тільки після того, як твоя доля вирішиться. Невже ти цього не розумієш? Не думай, що ми хочемо тебе позбутися. Навпаки, ми воліли б улаштувати тебе так, щоб люди нас не обмовляли. А ти, бач, відмовляєшся від оглядин, та проте

зустрічаєшся в кав'ярнях невідомо з ким. Ну скажи, на що це схоже?

А. слухала батька, понуривши голову. „Значить, я їм заважаю,— зробила вона висновок.— Хочуть видати мене якомога швидше заміж, а тоді прийняти для сестри зятя, що був би батькові асистентом. Напевне, думають, що нагримають на мене, і я покаюсь, а значить, розійдуся з К.—саном. Але ж я не хочу виходити заміж із заплющеними очима. Покажуть тобі анкетні дані та фотографію невідомого чоловіка, і ти мусиш вважати його рідним. Ні, я на це не згідна!”

— А.—ко, цей чоловік дуже хороший. Сама переконаєшся при зустрічі.

„Це мачуха заговорила своїм облесливим голосом. Як згоджуся на одну зустріч, вони змусять мене й до другої, третьої. Так уже було. Коли я рішуче заявила, що претендент у женихи мені не подобається, мачуха як розсердиться: „Та ти подумай, що скажуть люди! Хіба можна тепер відмовлятися?” Не мовчав і батенько: теж сварив. А для мене найголовніше не суспільне становище й