Діти капітана Гранта - Жюль Верн

– Мені здається, я маю право виконати цю обіцянку, – відповів Джон Манглс.

– Але в нас немає зброї, Джоне!

– У нас є зброя, – відповів капітан, показуючи кинджал. – Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли дикун упав біля ваших ніг. То нехай, сер, той із нас, хто переживе іншого, виконає волю вашої дружини і Мері.

По цих словах запала глибока мовчанка. Майор її порушив.

– Друзі мої, – промовив він, – відтягуйте крайні заходи до останньої миті, я не прихильник непоправних учинків.

– Коли я говорив це, то мав на увазі не чоловіків, – відповів Гленарван. – Ми гідно зустрінемо будь-яку смерть. Без жінок я б уже двадцять разів гукнув би вам: «Друзі, прорвімося силою! Нападімо на цих негідників!» Але моя дружина, але Мері…

Джон Манглс відхилив циновку і став рахувати маорійців, що стерегли вхід до святилища. Їх було двадцять п’ятеро. Посередині майдану палахкотіло величезне багаття, що кидало зловісні відблиски на хижі, на огорожі па. Одні дикуни лежали біля вогнища, інші стояли нерухомо, та всі вони незмигно дивились на хижу, яку їм доручили чатувати.

Кажуть, що бранець, який надумав тікати, має більше шансів на успіх, аніж тюремник, який його стереже. Бо бранець частіше думає про втечу, аніж вартовий про його затримання. Звідсіль і часті випадки неймовірних утеч.

Однак тут бранців стерегли зовсім не байдужі тюремники – їх стерегла ненависть, жага помсти. І якщо полонених не зв’язали, то лише тому, що це було зайве, адже двадцять п’ятеро стояли на чатах біля єдиного виходу з храму. Ця будівля, що притикалась до скелі, – завершення фортеці і доступна лише з боку входу. Звідсіль вузька смуга землі вела до майдану па. Дві бічні стіни хижі здіймались над прямовисними скелями, а під ними – провалля завглибшки 100 футів. Спуститись схилом цього провалля було неможливо. Немислимо було також здійснити втечу через задню стіну, що примикала до величезної прямовисної скелі. Двері святилища – єдиний вихід через вузький клаптик землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. І маорійці не спускали очей з нього. Тож утекти не було жодної можливості. Гленарван, який не раз ретельно обстежив усе тут, мав визнати цей факт. А між тім спливали тяжкі години цієї ночі. Гори оповив непроникний морок. На небі не було ні місяця, ні зірок. Часом тільки пориви вітру змушували здригатись опори святилища. Нещасні бранці поринули у свої тяжкі думи. Мертва тиша заполонила хижу.

Десь коло четвертої ранку майор зачув дивний шурхіт, що долинав десь із задньої стіни, яка примикала до скелі. Спершу Мак-Наббс не надав цьому значення, але шурхіт не стихав, тож це привернуло його увагу. Він притулився вухом до землі. Йому здалося, що за стіною хтось шкребе, риє землю.

Упевнившись, що це не омана слуху, він підійшов до Джона Манглса і Гленарвана й відволік їх від страшних дум:

– Прислухайтесь-но, – і знаком показав, аби ті нахилились.

Шурхіт щодалі посилювався. Під натиском якогось знаряддя заскрипіли й попадали камінці.

– Звір нору риє, – промовив Джон Манглс.

І раптом Гленарван ударив себе по чолу.

– Хтозна, а раптом це людина! – припустив він.

– А от людина це чи тварина, ми зараз з’ясуємо, – відгукнувся майор.

Підійшли Вільсон із Олбінетом і вчотирьох вони взялися підкопувати стіну. Джон Манглс копав кинджалом, решта – каменями або голіруч. Мюльреді ліг на долівку, припідняв циновку і став спостерігати за гуртом туземців. Дикуни так само нерухомо сиділи біля вогнища, навіть не підозрюючи, що відбувається за якихось двадцять кроків від них.

Земля під руками полонених була пухка, а далі йшов шар кременистого туфу, тож навіть без інструментів яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей працювали зовні укріплення. З якою метою? Вони знали про те, що у святилищі є бранці, чи копають тут випадково, з якихось особистих намірів?

Полонені подвоїли зусилля, обідравши руки до крові, вони продовжували рити. За якихось півгодини викопали яму завглибшки півтуаза. Звуки по той бік ставали дедалі чіткіші. Усі були певні, що до сполучення залишилося вже зовсім трішки. За кілька хвилин майор різко відсмикнув руку. Він наразився на щось гостре. Мак-Наббс ледь стримав крик, що мало не вирвався з його вуст. Лезом кинджала Джон Манглс відхилив ніж, що стримів із землі. Він побачив руку, що його тримала – це була рука жінки або дитини. Рука європейця!

З обох боків ніхто не вимовив жодного слова, що означало: обидві сторони були зацікавлені у цій мовчанці.

– Чи не Роберт це, часом? – прошепотів Гленарван, та Мері Грант почула його шепіт. Вона прослизнула до Гленарвана і, схопивши руку, обсипала її поцілунками.

– Ти! Ти! – шепотіла дівчина. Як було їй не впізнати цієї дитячої руки! – Ти, мій Роберте!

– Так, сестро, це я, – долинув Робертів голос. – Я тут, аби всіх вас врятувати, але дуже прошу, тихіше!

– Який хоробрий хлопчик!.. – раз у раз повторював Гленарван.

– Стежте за дикунами біля входу, – знову долинув голос юного Гранта.

– Усе гаразд, – прошепотів Мюльреді, який стежив за вартовими, – четверо вартують, решта сплять.

– Сміливіше, – закликав Вильсон.

Вмить отвір розширили і Роберт із сестриних обіймів перейшов до обіймів Гелени. Його оперізувала мотузка із форміуму.

– Мій хлопчику, – шепотіла Гелена, – тебе не вбили дикуни!

– Ні, не вбили, я й сам не втямлю, як тоді зміг вислизнути. Я вибрався з фортеці й два дні блукав у кущах. Вночі ж ходив попід фортецею в надії побачити вас.

Коли плем’я ховало вождя, я дивився на ту частину фортеці, де стоїть ваша в’язниця, і впевнився, що зможу дістатись до вас. Із якоїсь порожньої хижі я поцупив цей ніж і мотузку й видерся нагору, тримаючись за траву та кущі. На щастя, у скелі, на якій зведене святилище, виявилося щось на зразок гроту. Аби дістатися до вас, мені треба було прорити лише кілька футів пухкої землі. І ось я з вами!

Двадцять поцілунків були мовчазною відповіддю на Робертові слова.

– Ходімо! – промовив він рішуче.

– А Паганель унизу?

– Месьє Паганель? – здивовано перепитав Роберт.

– Так, він чекає на нас?

– Ні, сер, а хіба Паганель не з вами?

– Ні, Роберте. Його тут немає, – відповіла Мері.

– Невже ти його не бачив? – запитав Гленарван. – То ви не разом утекли?

– Ні сер, – пригнічено відповів хлопчик, дізнавшись про зникнення свого друга Паганеля.

– Біжімо, – наказав майор. – Не гаймо жодної секунди. Хоч би де був Паганель, зараз ми перебуваємо в більшій халепі, аніж він. Рушаймо!

І справді, на рахунку була кожна