Діти капітана Гранта - Жюль Верн

У народів Полінезії табу полягає насамперед у забороні торкатися певних осіб або речей. У релігії маорійців кожного, хто підніме руку на когось або щось, позначене табу, скарає на смерть божество. А якщо божество не одразу відомстить за завдану йому образу, то за нього це зробить жрець.

Іноді вожді накладають табу з політичних міркувань, та найчастіше воно обумовлене подіями особистого, повсякденного життя. Зазвичай туземець обкладається табу на декілька днів: коли остригає волосся, після татуювання, якщо ладнає пірогу, зводить будинок, у разі тяжкої хвороби або навіть смерті. Якщо неконтрольоване виловлювання риби загрожує спустошити річку або туземці вживають недостиглу солодку патату, що загрожує збиранню врожаю на плантаціях, то на рибу й патату накладають табу. Якщо вождеві здумається позбутися нав’язливих гостей, то він накладає на свою оселю табу; якщо забагнеться монополізувати свої ділові відносини з якимсь іноземним судном, то на судно накладається табу. Це ж саме він може застосувати і до європейського купця, якого хоче позбавити покупців. Табу вождя подібне на колишнє королівське вето. Якщо предмет оголошено недоторканним, то ніхто не має права безкарно торкнутися його. Коли табу накладають на туземця, то певний час він не має права торкатися визначених харчів. Заможній людині їжу до рота кладуть раби. Якщо ж це бідняк, то бідолаха змушений підбирати їду ротом, чим уподібнюється тварині.

Словом, цей досить своєрідний звичай скеровує і видозмінює найдрібніші вчинки новозеландців. Табу наділене силою закону, більше того, можна стверджувати, що все туземне законодавство зводиться до постійного застосування табу.

Що ж до наших бранців, то табу, яке наклав на них, вождь, було спонтанним, з метою врятувати їх від люті натовпу. Щойно Каї-Куму вирік це магічне слово, як його друзі й прибічники затулили собою бранців від оскаженілих туземців. Таким чином бранці отримали захист. Та Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. Він знав, що за вбивство вождя накладе головою. У дикунів смерть засудженого – це лишень завершення тривалих тортур, тому Гленарван приготувався дорого заплатити за вбивство Кара-Тете. Однак він сподівався, що гнів Каї-Куму впаде лише на нього.

Що за жахливу ніч пережили бранці! Бідолашний Роберт! Відважний Паганель! Вони так і не з’явились. Їхня доля була визначена. Вони стали першими жертвами мстивих туземців. Всяке сподівання на їх порятунок щезло навіть у поміркованого Мак-Наббса. А Джон Манглс, бачачи мовчазний відчай Мері Грант, яка втратила брата, здавалось, от-от втратить розум. Гленарванові з голови не йшло жахливе прохання Гелени про її бажання померти, аби уникнути тортур чи рабства. І він щосекунди запитував себе, чи стане йому сил виконати це моторошне прохання.

– А Мері – яке я маю право вбивати її? – в розпачі запитував себе Джон Манглс.

Про втечу годі було думати: десятеро озброєних до зубів воїнів стерегли двері святилища.

Настав ранок 13 лютого. Туземці не зачіпали бранців, на яких було накладене табу. У храмі була їда, та сердеги на неї навіть не дивились – скорбота переважала над голодом. День минув без змін. Очевидно, поховання вбитого вождя і страта вбивці мали відбутися одночасно.

Гленарван був переконаний, що Каї-Куму передумав обмінювати бранців, та майор був іншої гадки.

– Чи не здається вам, що в глибині душі Каї-Куму вдячний вам за цей вчинок?

Та хай що казав йому Мак-Наббс, Гленарван не тішив себе марними сподіваннями. 14 лютого страта теж не відбулась. А затрималась церемонія ось із яких причин. Маорійці вірять, що протягом трьох днів душа померлого залишається у тілі небіжчика, тому три доби його не займають.

Цей звичай суворо виконується, тож до 15 лютого па був безлюдний.

Джон Манглс видирався на плечі Вільсонові й оглядав зовнішнє укріплення. Туземці не показували носа, змінювались тільки вартові, що ретельно стерегли вхід до храму. Та на третій день двері хиж настіж порозчинялись і декілька сотень маорійців – чоловіків, жінок і дітей – висипали на майдан па. Всі зберігали мовчанку й виглядали спокійними.

Каї-Куму вийшов зі свого житла в оточенні головних вождів племені, піднявся на земляний насип посередині фортеці. Туземці розташувались півколом поодаль, за декілька сажнів від насипу. Усі мовчали.

За знаком Каї-Куму один із воїнів попрямував до святилища.

– Пам’ятаєш? – запитала Гелена чоловіка.

Гленарван мовчки притис її до грудей. У цю мить Мері Грант підійшла до Джона Манглса і промовила:

– Лорд і леді Гленарван вважають, що чоловік може убити дружину, аби позбавити її ганьби, а наречений має право вбити свою наречену. Джоне, хіба я не маю підстав у цю мить сказати, що в душі ви вже давно нарекли мене своєю нареченою? Чи можу я, любий Джоне, так само покластися на вас, як леді Гелена сподівається на чоловіка?

– Мері! – збентежено вигукнув молодий капітан. – Мері! Люба!

Та він не встиг доказати: відгорнулася циновка і бранців повели до Каї-Куму. Жінки змирились зі своєю долею. Чоловіки приховували душевні муки під удаваним спокоєм, що свідчило про надлюдську силу волі.

Бранців підвели до новозеландського вождя. Вирок був короткий.

– Ти вбив Кара-Тете? – запитав він у Гленарвана.

– Так, я вбив, – відповів лорд.

– Завтра на світанку ти помреш.

– Тільки я? – і серце Гленарвана щосили закалатало.

– О, якби життя нашого Тогонга не було цінніше за ваше! – з лютим жалем вигукнув Каї-Куму.

– Сам? – перепитав Гленарван, серце його калатало.

У цей час натовп розступився. Перед вождем постав воїн: спітнілий і ледь живий від утоми. Щойно Каї-Куму його побачив, одразу ж перейшов на англійську, очевидно, щоб його зрозуміли бранці.

– Ти прийшов від пакекас?

– Так, – відповів маорієць.

– Чи бачив ти полоненого – нашого Тогонга?

– Бачив.

– Він живий?

– Він помер. Його розстріляли англійці.

От і вирішилась доля всіх супутників Гленарвана.

– Завтра зі сходом сонця ви помрете всі! – прорік Каї-Куму.

Отже, всі бранці мали загинути. Леді Гелена й Мері Грант звели до неба погляд, сповнений вдячності.

Їх не повели знову до святилища, бо вони мали бути присутні на похованні вождя й на всіх кривавих обрядах, що супроводжували цей похорон. Загін туземців відвів їх трохи далі, до велетенського дерева куді. Там вони стояли в оточенні сторожі, що не зводила з них очей. Решта маорійців горювали з приводу загибелі свого вождя і, здавалось, зовсім забули про бранців.

За встановленим звичаєм на третю добу належало поховати небіжчика. Тепер його душа назавжди полишила тіло. Почався обряд поховання. Принесли тіло вождя й поклали його на невеличкий могильний горб посеред фортеці. Покійного загорнули в розкішний