Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Ці думки тільки поглиблювали відчай. Тепер до погроз жінок на адресу бранців додалися прокляття чоловіків. На зміну крикам могло прийти насильство.

Каї-Куму, очевидно із побоювань, що не зможе втримати натовп, наказав відвести бранців у святилище, що стояло на іншому кінці па, на майданчику, що завершувався страшним проваллям.

Святилище розташовувалось у хижі на самісінькому краю скелі заввишки 100 футів. У цій священній будівлі туземні жерці, арікі, навчали новозеландців релігії. Тут зберігалась вишукана священна їжа, яку в особі жерців поглинав бог Мауї-Ранга-Рангі.

Тимчасово врятовані від люті тубільців, полонені простяглись на циновках із форміуму. Виснажена леді Гелена схилилась до чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:

– Тримайся, моя люба Гелено, небо змилується над нами.

Щойно за бранцями зачинили двері, Роберт миттю видерся Вільсонові на плечі й примудрився просунути голову в щілину між дахом і стіною, на якій висіли амулети. Звідси він міг бачити все, як на долоні, аж до хижі Каї-Куму.

– Вони зібралися довкола вождя, – прошепотів хлопчик. – розмахують руками… завивають… Каї-Куму бере слово…

Роберт кілька хвилин помовчав і продовжив:

– Каї-Куму щось говорить… Дикуни заспокоюються… Вони послухались його…

– Можливо, захищаючи нас, вождь має свою мету, – зауважив майор. – Він прагне обміняти нас на вождів свого племені, та чи згодяться його воїни на такий обмін?

– Так, – продовжив хлопчик, – вони підкорилися йому… Розходяться… Одні йдуть до своїх хиж… інші полишають фортецю…

– Справді? – вигукнув майор.

– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Роберт, – з Каї-Куму залишилися тільки воїни, що були в пірозі… Ой! Один із них прямує до нас!

– Злазь, Роберте! – наказав Гленарван.

У цю мить Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.

– Едуарде, – мовила вона твердим голосом, – ні я, ні Мері Грант не повинні живими потрапити до рук дикунів!

По цих словах вона простягнула чоловікові заряджений револьвер. Гленарванові очі зблиснули радісним вогником.

– Зброя! – вигукнув він.

– Так! Маорійці не обшукували полонянок. Але ця зброя призначається не для них, а для нас.

– Сховайте зброю, Гленарване, – випалив Мак-Наббс, – ще не настав час.

Револьвер щез під одягом Едуарда.

Циновка, якою був завішений вхід до хижі, відгорнулася. Увійшов туземець і знаком запропонував пройти за ним.

Гленарван із товаришами, тримаючись один близько одного, перейшли майдан і зупинились перед Каї-Куму. Біля вождя стояли найкращі воїни його племені. Серед них був і маорієць, чия пірога приєдналася до Каї-Куму там, де Похайвена впадає у Ваїкато. Це був сорокарічний кремезний чоловік із понурим лютим обличчям. Його звали Кара-Тете, що новозеландською означає «Запальний». Його вишукане татуювання свідчило, що ця людина посідає не останнє місце в ієрархії маорійців, та й Каї-Куму виказував йому свою глибоку пошану. Однак, якщо пильніше придивитися до цих двох, то стане зрозуміло, що вожді є супротивниками. Майор також зауважив, що влада, якою наділений Кара-Тете, дратує Каї-Куму. Обидва вони були ватажками великих племен, що населяли береги Ваїкато, і обидва мали рівну владу. Та хоча Каї-Куму всміхався під час розмови, в його очах світилась глибока неприязнь.

Каї-Куму став допитувати Гленарвана.

– Ти англієць? – запитав він.

– Так, – без вагань відповів Гленарван, розуміючи, що ця національність полегшить обмін.

– А твої супутники? – продовжував Каї-Куму.

– Мої супутники такі ж англійці, як і я. Ми – мандрівники, що зазнали аварії. І якщо тобі цікаво знати, то додам: жоден із нас ніколи не брав участі у війні.

– Це не має значення! – грубо зауважив Кара-Тере. – Усі англійці – наші вороги. Твої співвітчизники захопили наш острів! Вони спалили наші поселення!

– Вони не мали так чинити, – серйозно мовив Гленарван. – Я кажу тобі це не тому, що перебуваю у тебе в полоні, я висловлюю свою думку.

– Слухай, – провадив Каї-Куму, – Тогонга, верховний жрець нашого бога Нуї-Атуа, потрапив у полон до твоїх братів – він бранець пакекас. Наш бог велить нам викупити його. Я б волів вирвати твоє серце і повісити твою голову та голови твоїх супутників на стовпах цієї огорожі, та Нуї-Атуа прорік своє слово!

По цих словах Каї-Куму, який досі тримав себе в руках, затрясся від гніву і його обличчя спотворилося з люті. Та він швидко опанував себе й провадив далі:

– Як ти гадаєш, чи погодяться англійці обміняти тебе на нашого Тогонга?

Гленарван відповів не одразу. Він мовчки пильно вдивлявся у вождеве обличчя.

– Не знаю, – нарешті відповів він.

– Відповідай, – наполягав Каї-Куму, – чи варте твоє життя нашого Тогонга?

– Ні, – відповів Гленарван, – я не вождь і не священнослужитель серед своїх.

Вражений такою відповіддю Паганель здивовано дивився на Гленарвана.

Каї-Куму, здавалось, також здивувався.

– То вони не згодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

– Одного мене, мабуть, ні, а от усіх, може, й згодяться.

– У нас, маорійців, міняють голову на голову.

– У такому разі обміняй жерця на цих двох жінок, – запропонував Гленарван, вказуючи на леді Гелену й Мері Грант.

Гелена здригнулась, та майор стримав її.

– Ці дві жінки, – продовжив Гленарван, поштиво вклоняючись перед Геленою і Мері, – посідають високе становище у своїй країні.

Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Лиха посмішка перекосила його обличчя, але він одразу ж стримав її й відповів, намагаючись побороти лють.

– Ти гадаєш, Каї-Куму можна легко обманути, клятий європейцю? Чи ти вважаєш, що очі Каї-Куму не вміють читати людських сердець? – І, вказавши на Гелену, промовив: – Вона твоя жінка!

– Це моя жінка! – вигукнув Кара-Тете і, відштовхнувши полонених, поклав руку на плече Гелени. Від цього дотику бідолашна жінка стала біла як крейда.

– Едуарде! – лише спромоглася скрикнути нажахана жінка.

Гленарван мовчки підняв руку і вистрілив. Кара-Тете впав мертвий.

На постріл збіглися тубільці. За якусь мить у фортеці ніде було яблуку впасти. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. У Гленарвана вибили револьвера з рук.

Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на «клятих англійців».

Нарешті його голос заглушив репет юрби.

– Табу! Табу! – верещав він.

І раптом натовп завмер перед Гленарваном і його супутниками, яких порятувала якась надприродна сила.

За кілька хвилин їх відвели до священного дому Варе-Атуа. Та ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не виявилося.

Розділ ХІІ. Поховання маорійського ватажка

Каї-Куму водночас був і вождем, і жерцем (аріком) свого племені, що досить поширено у Новій Зеландії. Тому як