Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Він ішов із понуреною головою, бездумно втупивши запухлі очі в порвані холоші когось попереду. Обабіч його периферійний зір виловлював крізь сльози, що сочилися без упину, тіні смертників, їхні сутулі спини, безсило повислі руки, зів’ялі профілі. Раптом Пінхасові спало на думку, що цей шлях — його дорога додому. Дорога, якою він усе життя повертався зі школи, на якій продовжував подумки вести бесіди з учителем Кіршнером, де мріяв про озеро Амадоку, про те, як колись він буде знаходити те, що вважалося забутим, і навіть те, що здавалося неіснуючим.

Цією дорогою Пінхас водив із міста маленьку Фейґу, накупивши їй солодощів і содової води з трояндовим сиропом у крамничці Авраама Погорілле. На цій дорозі він допомагав матері нести торби з ринку, а разом із батьком складав плани на майбутнє, коли вони прибудуть кораблем до Святої Землі. На цій дорозі — біля мосту або під ним, біля ґроту Святого Онуфрія, під терасою монастирської церкви, на десятках стежок, що відгалужувалися ліворуч і праворуч, — Пінхас чекав на Уляну: переминався з ноги на ногу, щомиті витирав спітнілі долоні об сорочку, складав перше речення, яким збирався її привітати. Його серце починало небезпечно гатити в ребра, коли йому здавалося, що він зауважив на схилі пагорба її постать. Більшість разів то була не вона, і слідом за серцебиттям підходили нудота і млявість. А потім, коли Уляна нарешті з’являлась, усе вже йшло якось зовсім не так, не за планом, усе відбувалося стихійно і зіжмакано, долоні продовжували пітніти, слова — вислизати. Але бачити її завжди було радісно.

Пінхас зі здивуванням зрозумів, що чи не вперше за довгий час пригадав про Уляну. Життя, частиною якого вона була, залишилось так далеко позаду, в разюче солодких, нереальних снах, таких віддалених, що Пінхас дедалі частіше підозрював, що вимарив їх без жодної підстави. Цокотіння Уляниних зубів від холоду, смужки намулу, залишені на його шкірі пасмами її мокрого волосся — образи розвіювались, виблякали. Пінхас мусив докладати зусиль, щоб відтворити спогад про мамине обличчя, про те, як уранці з вікна кімнати падало проміння на його подушку, про першу мить переляку перед громадою під час бар-міцви. Чи справді все це з ним відбувалося? Чи справді він був собою, Пінхасом Бірнбаумом, сином шохета? Він давно вже не міг по-справжньому в це вірити, відірваний і відрізаний від зовнішнього світу, покараний невідомо за що, але з тим більшою жорстокістю, що навіть померти не міг, а був приречений спостерігати крізь вікно своєї в’язниці за тим, як убивають його людей, знищують світ. Зрештою, в цьому й полягала для Пінхаса його провина: попри все, він продовжував жити, їв свіжий хліб і пив каву, підіймався сходами до бібліотеки і цитував із пам’яти давньогрецькі драми. Попри все, він, напевно, хотів вижити. Він готовий був на все, щоб тільки йому зберегли життя: жартувати з ляндкомісаром, покинути на розтерзання Мішке, забути всіх своїх рідних.

Це усвідомлення було разючим, нестерпним. Поштовх ненависти, огиди до себе навалився настільки ґвалтовно, що Пінхас заточився, втративши рівновагу. На його голову й плечі тут же посипалися удари. Пінхас спробував підняти голову — і впізнав поліцая, який їх завдавав. Він ішов попереду німців із гвинтівками. Ті спокійно спостерігали, не втручаючись. А поліцай — хлопець із сусіднього дому, якому Пінхас допомагав один час із німецькою мовою, — намагався за грубою люттю приховати переляк у своїх очах.

Пінхас зиркнув праворуч — і впізнав приреченого, який ішов поруч. Це був Мойсей Франкель, який працював на фабриці свічок. Інших він не знав, але всі вони були однакові: згорблені, скоцюрблені, жалюгідні. Нічим не відрізнялися від нього самого. Попереду темнів ліс, вже давно оголений із листя, передзимовий. Дорога вела на Жизномир. Пінхас прислухався: за вигином пагорба шуміла течія.

Він пригнувся і, розштовхавши двох чоловіків із правого боку, кинувся схилом донизу. Постріли пролунали не одразу. Пінхас гнав додолу, а йому здавалося, що позаду зависла нескінченна глуха тиша. Йому здавалося, що якби він зараз обернувся, то не побачив би нічого, крім порожнечі, безлюддя, мутнявої імли, яка розчинила в собі земну твердь і повітря.

Насправді постріл пролунав уже на другій секунді. Упав поліцай із сусіднього дому, якому Пінхас допомагав один час із німецькою мовою. Упав незнайомець із Закарпаття, у чиї благенькі холоші попереду ще десять хвилин тому вдивлявся Пінхас. Упав Мойсей Франкель, який працював раніше на фабриці свічок.

Чи знав Пінхас, що через нього застрелили кількох людей?

Він упав у холодну ріку — таку мілку, що коліна бились об гостре каміння. Течія понесла його, накриваючи з головою. Тіло заніміло. Забило подих.

Він думав: отак я помру.

фотокартка: троє схожих одна на одну молодих жінок в урочистому одязі усміхаються в об’єктив, обійнявшись

Якби вона хоч не плазувала, як гадюка, щоночі до тієї ями, в якій він сидів, з цим іще можна було б якось миритися, — казала Нуся. — Якби вона не перешіптувалася там із ним сласно, безсоромно, якби вони не хихотіли і не виробляли казна-яких непристойностей при живих батьках.

Нічого такого вони, звісно, не виробляли, — говорила Христя. — Упродовж довгих місяців вони лише розмовляли крізь шпарину в дошках, крізь тканину верети. Він розповідав, вона слухала. Він плакав, вона чекала. Він глухо мовчав, вона закушувала губи.

Ніхто з нас не міг спати увесь той час — пів року, якщо не довше. Не було жодної спокійної ночі, — казала Нуся. — Ми лежали напружені, сполотнілі, прислухалися до кожного шелесту за вікном. Коли мені й вдавалося заснути, то тільки для того, щоби переживати знову і знову сон про те, як до хати приходять німці чи поліцаї, як заходить Якимчук із хлопцями, як заходить Криводяк із чоловіками з лісу, як вони витягають із-під підлоги єврея і розстрілюють нас одне по одному: батька, матір, розбивають голову Христі…

Криводяк? — перепитувала Христя. — Він же сам переховував євреїв у себе в лісі.

Хіба я могла керувати своїми снами? — відказувала Нуся. — Хіба я могла керувати страхами?

Було страшно, було дуже страшно, — погоджувалась Христя, — але ми всі знали, що інакше не може бути. Він місяцями не вилазив із того сховку. Сидів там, скоцюрблений, безшелесний, не бачив світла, не розминав кісток. А Уляна — як вона натомість віджила, який полиск з’явився в її очах, якими