Українська література » Сучасна проза » Диво - Павло Архипович Загребельний

Диво - Павло Архипович Загребельний

Читаємо онлайн Диво - Павло Архипович Загребельний
в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений Агапітом препозит знову нагадав Костянтинові про «білого болгарина».

– Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? – недбало мовив імператор.

Препозит був приготований на будь-яку відповідь.

– Його поставлено до нагляду за кіньми, – сказав він шанобливо, – але спожитку там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.

– Цього варвара лякаються навіть коні, – засміявся імператор. – Коли так, то віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій золота.

Його не обходило, хто саме виссе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім’я?

А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість «білим болгарином». А за цікавість треба платити.

1942 РІК. ЗИМА. КИЇВ

Ношу ті шрами на своєму тілі; вони живуть, вони кричать, і співають, і стримують мене.

П. Пікассо

На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: «Ignavia est jacere, dum possis surgere» – малодушшя є лежати, коли можеш підвестися.

Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та й гречності в учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці конвой в особі свого ординарця, що з’явився власною персоною перед Гордієм Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило всі серйозні справи розв’язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де відчував себе якось мовби певніше.

Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув наперед руку («Навіть привітання вкрали в стародавніх римлян», – подумав про себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам’ятав, усе перейняв од свого батька) і відрекомендувався:

– Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.

– Сідайте, – запросив його Отава, – хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги…

Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав, бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:

– Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. Надворі зима, тому доводиться!..

Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов’язок із гадюкуватими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб’ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого були картузи з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене,

Відгуки про книгу Диво - Павло Архипович Загребельний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: