Диво - Павло Архипович Загребельний
– Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим неперевершеним мистецьким досвідом…
– Що ж вас стримує? – Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим з своїми намірами, а отже, й страшним. – Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто… Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою святинею нашої історії, але раз так сталося… Тільки відмовитися від будь-якого сприяння ворогові – ось і все.
– Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію, – сказав Шнурре.
– Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи там чиї б не були ворожі пропозиції – тільки ні! Більше нічого.
– Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для відступу.
– Не звик.
– Ви ще не вислухали мене до кінця.
– Не бачу в тому потреби.
– І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?
– Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.
– Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви па це скажете?
Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не стерпів:
– Брешете! Не вдасться!
– Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!
– Найбільше піднімуся я в той день, – повільно промовив Отава, – коли всіх вас викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.
– Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж…
– Я не боюся нічого, – сказав Отава.
– У вас є син. Ви повинні подбати і про його майбутнє.
– Не треба чіпати дитину.
– На жаль, у зоні військових дій…
– Прошу вас припинити цю розмову, – втомлено промовив Отава, – однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами!
– Гаразд, – розвів руками Шнурре, – шкодую, професоре Отава, я зробив усе, що міг. Проявив максимум терпіння.
– Так. Ви справді виявили гідне подиву терпіння.
– Сподіваюсь усе-таки, що ми ще побачимося, – йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.
– Може. Але за інших обставин.
– До побачення, – сказав німець. – Ви чуєте: я кажу до побачення.
– Може. – Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.
Коли повертався, зачинивши за німцем вихідні двері, в темному коридорі обійняв йому шию Борис, гаряче зашепотів:
– Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашистюрі!
– Ти що – підслухував? – суворо спитав його батько.
– Трішки.
– Хіба я тебе вчив підслухувати?
– Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.
– Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд – це вже занадто навіть для такого жвавого хлопця, як ти.
– Що ти хочеш тепер робити? – спитав син.
– Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж – до ліжка! На добраніч.
– Добраніч, батьку.
А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:
– Не спиш?
– Давно не сплю.
– Ну, то піди
