Диво - Павло Архипович Загребельний

– Хто ти єси? Болгарин?

– Русич.

– Неймовірно, – лагідно здивувався Агапіт і ще трохи відступив, шукаючи позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з розбіганими очицями, з ріденькою русявою борідкою.

– І в мене є русич. Міщило.

– Єдиноземець? – не підходячи ближче, баском спитав той. – Звідки ж?

– А не знаю, – знизав плечима Сивоок.

– Як то не знаєш? Скажімо, я з Києва. Кожна християнська душа має знати, звідки вона, де її рід.

– Не християнин я, – збрехав Сивоок, якому цей Міщило, хоч і справді, судячи з мови, був земляком, якось відразу набрид.

– Що ж, поганин?

– Може, й поганин.

– Як же втрапив до болгар? Чом з ними змішався?

– А не твоє то діло.

Міщило ображено замовк.

– Побесідували? – спитав Агапіт. – Це пречудово – така зустріч!

Він втішався своєю великодушністю, йому, видно, самому здавалося, що все на світі залежить від його доброї волі й побажань, що всі події відбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстрові Агапітові, і ось, наприклад, цього русобородого чоловіка врятував учора не хто інший, як він, Агапіт, і сьогодні відкрив у ньому великі здібності теж він, Агапіт, і болгарина, про якого вже другий день говорить цілий Константинополь, перетворив на русича знов же таки він, Агапіт; ну, а вже що дав Сивоокові ще й єдиноземця на втіху, то хто б же то заперечував, що зробив це тільки він, Агапіт. Якби на іншого, то склав би він цілу пісеньку з приспівом, у якому повторювалося б слово Агапіт, але майстер був занадто повільний у своїх словах і в думаннях, щоб аж дійти до такої жвавості, як складання чи виспівування пісеньок, радість і вдоволення він умів виказати самим посміхом, який вимальовувався на його товстих губах з виразністю, яка рідко трапляється серед звичайних людей.

В цей час подивитися на Сивоока прийшло кілька незначних, як видно з їхнього одягу, світських і духовних візантійських чинів, і тут сталося зовсім несподіване: Агапіт, попри всю його дебелість, легко крутнувся до них, війнув своєю хламидою, вдав уклін, бо насправді вклонитися через свою зовнішню негнучкість не міг, зате надолужив це гнучкістю, сказати б, внутрішньою, розвів привітально руками, відступив набік, пропускаючи прийшлих до Сивоока, вів себе так, мовбито прийшли його найближчі друзі, хоч насправді, виявилося, він їх уперше бачив, так само як вони його. Чиновники трохи знітилися від присутності такого вельможного пана, мерщій прошмигнули повз Сивоока і розпрощалися з Агапітом, а він ще ніби аж кинувся їх супроводжувати, а вже тільки потому повернувся назад і поспитав Сивоока, зігнавши з обличчя улесливість, даровану перед тим чиновникам:

– То хочеш до мене?

– Ще не знаю, чого можу хотіти, а чого не можу, – сказав той, дивуючись Агапітовій поведінці. – Не знаю, хто я: раб чи чоловік, хоч рабом не почувався ніколи і не дійду до цього.

– В цьому щось є, – підніс пальця догори Агапіт, – це гарно сказано, а ще ліпше ти, чоловіче, вималював оті візерунки, на які я ще трохи подивлюся. Це прекрасно! Говорю я – Агапіт! І будеш ти серед моїх антропосів, як тебе?

Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватість, але з-за спини у Агапіта вивернувся Міщило, нагадав своєму принципалу:

– Його звуть Сивоок.

– Сивоок, – повторив, поплямкуючи губами, Агапіт. – Ну що ж, це ім’я теж може бути славним, як і Агапіт! І що може бути прекраснішого, питаю я вас усіх?

Видно, він часто звертався з такими запитаннями, ні до кого, власне, не надаючись зокрема, і звик, що ніхто й не повинен відповідати, бо відразу по своєму вигукові випустив на свої товсті масні губи посмішку вдоволення самим собою і цілим світом, який видавався йому сповненим гармонійності, підняв край хітона, змахнув ним, війнув злегка на Сивоока пахощами східних ароматів і пішов, забираючи з собою всіх своїх антропосів.

До всіх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з того?

Не міг відати Сивоок, що Агапіт з його неквапливістю був по-слонячому впертий у своїх забаганках. І вже коли він намірився мати в себе дивом врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.

Ніхто, ясна річ, не хотів стати на поміч Агапітові, та він і сам гаразд знав, що годі шукати кінця будь-якої справи там, де його не може бути, серед цих людей, які мали пишні титули й не менш пишний одяг тільки завдяки тому, що ціле життя усувалися від вирішення будь-яких справ, не сказали ні разу «так» або «ні».

Міг його виручити тільки один чоловік, і то сам імператор.

Доступитися до імператора, якщо ти не належав до чинів кувуклія, вважалося справою малоймовірною, знайти ж людей, що відстоювали б перед василевсом твої інтереси, було ще важче. Та для Агапіта, здавалося, немає неможливого. Він мав золото, але золото мав багато хто. Зате ніхто не володів такою впертою улесливістю, як Агапіт. Він міг тижнями чи й місяцями топтатися серед чинів, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, він не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тільки вихитрувати задумане для себе.

Його відраювали від наміру просити в імператора врятованого «білого болгарина», тобто русича, як той сам себе іменує. Навіщо? Хіба мало в Константинополі людей, щоб вибрати з них собі містія, учня, а то й просто раба? Ювеліри на Аргіропратії, мідники на Халкопратії, дуборізи в Цангарії – будь ласка! А так, хто б то йшов до імператора з такою нікчемною справою?

– Так, так, – згоджувався Агапіт, – але!..

Він вимовляв це «але», підносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той палець, поки й співрозмовник теж задирав голову, а тоді Агапіт спокійно опускав собі руку і з співчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так ніби й не