Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

— Отакі ми гості,— промовив дворянин. — Гості на землі, де оселі ненадійні. І ми зовсім марно б'ємося за них. Щодо мене, то я ніколи не намагався придбати більше, ніж уділив мені талан, і тепер, коли мені вже відчиняє двері старість, я все так само мешкаю в своєму невеличкому замку, успадкованому від предків.

— Тепер війна, і ви можете втратити навіть той замок, — сказав Анрі.— Випиймо!

— Ось я п'ю, та це вино смакувало б мені ще дужче, якби я втратив своє власне й не мусив більше турбуватися про нього. Мені властиво завжди чекати найгіршого, а коли воно настало — терпляче звикати до нього. А ось невпевненість і сумніви мені зносити тяжко. Я таки справді не скептик, — запевнив дворянин.

— Що я знаю? — повторив Анрі ті слова, що їх недавно вимовив перігорець; тепер він уже не пам'ятав їх.

— Випиймо! — запропонував він натомість. — На порозі старості треба бути обережному в усьому; проте я іноді розумію одного знайомого моїх знайомих, що вже в немолодих літах узяв собі дружину з такого місця, де кожен міг мати її за гроші. Таким чином він спустився до найнижчого щабля — а цей щабель найбезпечніший.

— Випиймо! — гукнув Анрі й засміявся. — Ви відважна людина! — знову гукнув він — уже без сміху. Він мав на увазі відверті дворянинові слова про релігію. Але пан де Монтень зрозумів його інакше.

— Так, я став вояком. Я хотів випробувати свою мужність. Пізнай самого себе! Тільки самопізнання варте того, щоб віддаватися йому. Ну хто знає хоч би власне тіло? От я ледачий, млявий, у мене важкі руки; але я вивчив свої органи, а отже й душу, вільну і нікому не підлеглу. Випиймо!

Вони пили ще довгенько. І коли супутник Анрі, піднявши келих, заспівав рядки з Горація, Анрі підхопив їх:

Потім вони підвелись, допомогли один одному перебратись через купи сміття і надворі ще підтримували один одного за руки. Винний дух лиш поволі вивітрювався з голови. Анрі сказав знову під рев бурі й хвиль:

— А все ж я був і лишаюся бранцем!

— Насильство могутнє,— пояснив його супутник. — Але добрість могутніша. Nihil est tam populare quam bonitas[89].

Цих слів Анрі не забув довіку, бо в ту хвилину, коли він їх почув, вони були для нього єдиною розрадою. Добрість — риса народна, нема нічого народнішого, ніж добрість. Сповнений довіри, він запитав свого супутника:

— Чи справді всі вчинки робляться догори ногами і хто кличе до дії, той кличе до безладу?

Почувши ті слова, що їх він сам сказав на початку розмови, яка вже не раз звертала на зовсім несподівані теми, — почувши ті слова, пан Мішель де Монтень отямився — згадав, кого він держить за руку, й пустив її. А сам повернувся обличчям і грудьми до моря.

— Наш господь небесний, — сказав він, вимовляючи кожне слово окремо, — рідко сподоблює нас робити благочестиві вчинки.

— А що таке благочестивий вчинок? — спитав Анрі, теж обернувшись до моря.

Де Монтень звівся навшпиньки, щоб виголосити істину, що її він, як виняток, пізнав не через заглиблення в самого себе. Велике натхнення зійшло на нього й промовляло його устами:

— Ось уявіть собі: військо, ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти.

Ці слова Анрі також запам'ятав, і одного дня вони пригадалися йому.

На тому розмова й скінчилася. Вартові з офіцером на чолі привели їх до табору. Їх уже шукали. Боялися, чи король Наваррський не втік.

До Парижа тим часом наїхало панство в розкішних хутрах, незвичайно пишне й бундючне. То були поляки, що прибули по свого короля, — бо д'Анжу справді обрано королем Польщі під радісний крик усього польського народу, що зібрався для цього на великому полі. Новому королю слід було б поспішати: чого йому ще дожидати під цією невдячною фортецею, що ніяк не здавалася? Насправді ж — хоча він, звичайно, нізащо б не признався в тому, — він дожидав, що помре його брат Карл. Усе ж таки краще бути королем у Франції, ніж у Польщі. Карл, що добре те розумів, слав до нього під Ла-Рошель посланця за посланцем, щоб він нарешті наважився. Бо ж легше видужати, коли ніхто не сподівається щодня й щогодини, що в тебе потече крізь шкіру кров.

Пані Катрін уміла дати раду обом синам. Свого улюбленця вона квапила від'їздити, щоб хворий заспокоївся. Водночас вона дбала за те, щоб про всяк випадок забезпечити право улюбленого сина. Успіх у Польщі, турботи про Карлового наступника й плани щодо Єлизавети Англійської, якій вона посилала дуже прикрашені портрети Двоносого, — все це геть поглинало стару королеву, і вона не могла б уже щохвилини сказати про кожного, де він і що робить. А це — як було найкраще відомо саме їй, — головне, коли хочеш владарювати й тримати інших під п'ятою. Якби у пані Катрін голова була не така заклопотана, навряд чи сталось би все описане далі.

Вже в дорозі до кордону не було належного ладу. Короля Польщі неодмінно