Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Проте поводились вони так, ніби дуже раді. Анрі весь час був у чудовому гуморі, весь час готовий вести свої полки на непокірне місто. Та штурм фортеці, на жаль, щоразу кінчався невдачею — від лютого місяця аж до літа. Зокрема через те, що нападники, вирушаючи на штурм, у запалі кричали дуже гучно — так, що насторожили б кожну залогу. Одного разу король Наваррський власноручно вистрелив з аркебуза. Це побачив на мурах фортеці один солдат-гасконець і прикликав ще й товаришів помилуватись на нього. «Lou noust Henric!» — захоплено кричали вони з мурів. Він теж зрадів надзвичайно і ще раз на очах у них запалив гніт. Пролунав гучний постріл, і обложені замахали капелюхами. А герцогові Анжуйському поталанило менше: його трохи не вбило самого, коли він отак вистрелив, — принаймні сорочку розірвало. Наварра, що стояв поруч, чув, як кузен вигукнув: «І чом я ще не в Польщі!»

Йому вже давно кортіло туди — і не тільки через власні невигоди; ні, під Ла-Рошеллю стало очевидно, якою тяжкою помилкою була Варфоломіївська ніч: після неї знов почалась релігійна війна. Адмірал Коліньї хотів, щоб католики й протестанти разом боролися проти Іспанії. А через оту прокляту різанину вони тепер знов роздирають цю державу, і аж до всіх її кордонів летить звістка про гугенотів, що стійко тримаються в Ла-Рошелі, бо їм підвозять припаси морем. А військо короля Франції, навпаки, об'їло всю околицю й уже почало розбігатись. Та це було ще не найгірше. Голод не такий страшний, як думка. А на високих посадах, саме там, де ще було м'ясо, сиділи невдоволені, які називали себе «політиками»[85], і вони хотіли миру.

Коли хтось каже, що він хоче миру, слід іще спитати, чому. Під час миру на його ланах буяє пшениця, і треба знати, чи він взагалі настроєний мирно, чи тільки через свою пшеницю. Той врожай, що цікавив поміркованих, чи то політиків, під Лa-Рошеллю, називався «свобода совісті». Вони жадали нарешті права відкрито визнавати те, в що віриш, і поширювати те, що знаєш і хочеш. Тому їм і впадало так у очі спустошення в країні — видимий наслідок нетерпимості. А ворога свободи совісті не стримує навіть згуба власної країни. Де там! Він не бачить ні спустошення, ні згуби, коли хоче силоміць перетягти всіх людей на один копил. Зґвалтована совість — це для нього приємніше видовище, ніж чисто оброблені лани й мир. Перевага його в тому, що він не соромиться висловлювати свою зневагу до миру так відверто, як пані Катрін, чи д'Анжу, чи Гіз. Зате людям, що просто хочуть бути вільними, припадає невдячне діло: проповідувати мир.

Такі були думки бранця, який хоч і називався воєначальником католицького війська, проте лишався бранцем. До цих думок він дійшов сам, і то якраз під час таємних зустрічей із змовниками. Та думки ці були, так би мовити, ще неочищені, недостиглі. Достигли вони лиш у кількох розмовах на морському березі з одним чоловіком — не дуже значним дворянином, що служив у війську.

В зборах «політиків», поміж інших, брали участь також д'Алансон, або ж Двоносий, і такий собі віконт де Тюренн[86]. Цей віконт мав з двору певні звістки, що тут, у військовому таборі, мають улаштувати нову різанину серед підозрілих — тобто саме серед «політиків». І король Наваррський цього разу вже не уникне лихої долі. Саме через нього й зволікають поки що: спершу його дружина має народити на світ сина, а тоді зразу й поллється кров. Справді, його дворяни вже діставали дружні попередження з штаб-квартири герцога Гіза, щоб вони якнайскоріш покинули намети короля Наваррського; а дю Га, любчик д'Анжу, погрожував відверто. То як же бранцеві, що мусить боятися за своє життя, не стояти за поміркованість!

Партія «політиків» запевняла: «Ми помірковані. Нам уже несила дивитися, що робиться в королівстві: в урядуванні, в судах, у фінансах. Ми докотилися до краю. І урятувати нас можуть тільки найрішучіші заходи. Д'Алансон, Наварра й Конде повинні виступити відкрито. Скликати військо невдоволених. Ми захопимо королівський флот. Англійські судна привезуть нам підмогу».

Наварра тільки віджартовувався, хоч йому й було страшно. Він казав:

— Адже звичай вимагає, щоб ми вигнали протестантів з їхніх фортець. А тоді почнуться переговори, і їм повернуть фортеці, щоб незабаром знов їх звідти виганяти. Отак буде дотримано звичаю.

Він казав це, бо побоювався, що «політики» нічого по-справжньому не зроблять. Так воно й було: всі їхні нерішучі спроби відразу зазнавали невдачі, бо кожен діяв як попало. От хоча б той вертун д'Алансон. Чого йому, власне, треба? Тільки дошкулити своєму братові д'Анжу; це його єдина мета, а переконань він не має ніяких. Та коли б Наварра схотів відтерти його від керівництва, він би зразу обернувся проти Наварри. «А я в найбільшій небезпеці! — міркував Анрі.— Мене кожен може зрадити й продати».

Ось через що він під Лa-Рошеллю зневірився в дії й удався в філософію. Він філософував і в товаристві, і якоюсь мірою під впливом одного дворянина, не дуже значного, але південця родом. Недавно той дворянин кинув посаду судді, щоб спробувати ще вояцького життя, — але й тут не добився особливих успіхів. Він сам визнавав, що не має хисту ні до чого: ні до танців чи гри в м'яч, ні до боротьби, ні до плавання, фехтування, верхової їзди чи стрибків, — так-таки ні до чого. Навіть пальці в нього були незграбні, і він не міг виразно писати, як признавався сам. І ще додавав, хоч його й не розпитували: не зугарен він ні