Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони, взяв в руки булаву, поцiлував її з пошаною, а вiдтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.

А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго нагруженi всячиною.

На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.

Марко Жмайло, упоравшися по вiд'їздi Сагайдачного з фортецею, пiшов у город. Тут козаки аж прiли при роботi.

Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi. Визволенi невольники показували дорогу. По дорозi один невольник знову пригадав Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.

- А хiба ж я пашу вбив?

- Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.

- Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.

- А це на що?

- От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник, - i не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить сам на ньому повiситись.

Прийшли пiд величаву палату при затишнiй вулицi. Це була поверхова мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд вулицi були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi грубi кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно було високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему пашi.

Як Жмайло прийшов, то кiлька козакiв розбивали дверi сокирами i келепами. Дверi не подавались. Хотiли дiстатись вiкном, ставали один другому на плечi, та лиш котрий пiдвiвся, то до нього крiзь вiкно стрiляли. Кiлька козакiв полягло.

Жмайло крикнув:

- Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося пiд мурами, i стрiли замовкли.

Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на мур огорода. Марко полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.

У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орiєнтальна фантазiя могла видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли вгору, розставляючи свої гiлки на усi сторони. На землi повно стежок рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники з рiвностриженою травою, а далi квiтники з заморськими квiтами, що розносили усюди свої пахощi. Посерединi стояла криниця з водограєм. Тонкою цiвкою стрiляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини, котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Вiд цього над криницею стояла чарiвна радуга. У басейнi плавали, переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками i хробачками, якi тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним рiвчиком у другий, бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад. Пiд ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i порушало рiзними гарними фiгурами. Два трачi рiзали пилою дерево; один стояв нагорi, другий - внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Такої чудасiї було тут бiльше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-iталiєць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це поставити в цiм садку на втiху своїм жiнкам гарему. По боках стежок i пiд кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.

Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше козакiв перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно, i нiхто не бачив, що тут робиться.

Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут стояв чорний, мов чорт, євнух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла. Козаки зарубали його шаблями.

- Хлопцi! Всередину i вибити усiх!

Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали євнухiв, що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли козаки, що на улицi пiд муром ховалися.

Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.

Палатна сторожа, дiзнавшись, що в городi скоїлося, позаганяли всiх жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут було кiлька євнухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, їх вибили вмить. Прийшов сюди i Жмайло. Вiн забрав у вбитого євнуха колiсце з ключами i став вiдчиняти дверi.

В першiй кiмнатi сидiли старi баби, поганi, мов вiдьми. Це були невольницi, що послугували гаремовим жiнкам. Вони стали верещати i попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу i, зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якiсь слова, чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув її набiк i пiшов у дальшi дверi. Тут побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i адамашки, з золотими прикрасами на головi i шиї, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд другої. Всi були одягненi в широкi штани та убутi у гаптованi золотом черевики.

Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити, бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки стали заслонювати собi лице долонями, хустинками, котра що мала.

Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?

- Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарнi дiвчини, а одна заговорила по-українськи:

- Ми християнськi невольницi. Ми двi з України, а це ляшка, визвольте нас…

- А цi другi?

- Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть, то собi пошукають iншого пана…

- Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан i так не жиє.

Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все понесли на байдаки.

Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.

- В саму пору ми упорались.

Сурмачi сурмили збiр.

Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на