Цар і раб - Іван Іванович Білик

Згодом се ще дужче розхвилювало її, й така проста на перший погляд істина вже не здавалася ні простою, ні беззаперечною, й Елена з подивом визнала, що людина приходить у світ не з доброї ласки й не з власного бажання, але жити чи не жити — то вже цілком у її владі.

— Житимеш внизу, — чемно сказав Елені жрець Асклепія — Асклепід, але глянув на неї таким одвертим байдужим поглядом, що в неї змерзла спина.

Розглядає, мов череп'яну амфору, подумала Елена й спитала:

— Ти тут сам у цілому хоромі?

— Ні, — відповів Асклепід і пошкріб кудлату широку бороду. — Є ще одна нещасна душа. Шукає зцілення в Олімпійського Цілителя…

Останні слова він вимовив з ледь притамованим посміхом, Елену вдруге побрав мороз, і вона квапливо ввійшла в повислі на одній завісі двері нижнього поверху. На стелі трьох невеличких світличок гойдалось павутиння, важке й припале шаром давньої куряви. Елена вийшла й заходилася допомагати робам, чого вже давно не чинила. Щоб уселитися в сю пустку, доводилось попрацювати бодай кілька день, й Елена з жахом уявила, що робитиме, коли й ся тимчасова забавка лишиться позаду.

Нещасну, про яку казав Асклепід, вони побачили аж по другому, дні, й цілком випадково. Клеопатра виносила сміття й, щоб не кидати його під священними кленами, понесла далі. За гаєм вона вздріла довгу й геть облуплену присадкувату будівлю. Клеопатрі ще не доводилося виходити за межі святилища, цікавість узяла гору, й юна невільниця почала заглядати в кожні двері покинутої хижі. Й коли зазирнула в останні, перелякано вискнула й, кинувши кошик із сміттям, дременула назад. У темній провалині дверей Клеопатрі ввиділася примара, й дівчина розповіла про се Раїс та Ніневії. В Елени, яка чула її безладну розповідь, стислося серце. Вона повагалась, проте рушила й собі глянути.

— Не ходи, люба! — крикнула вслід їй Клеопатра, та Елена вже обминала ріг будинку, звідки стежка вела за гай. У зелених осмерках кленів її наздогнала Раїс і мовчки пішла поряд, а віддалік за ними, тримаючи долоню на вустах, скрадалася Клеопатра, в очах якої й досі холоднів переляк; і вже зовсім позаду чулося шкрьобання капців, хоч самої Ніневії й не було видно. Найдужче зворушував мовчазний подвиг Раїс, й Елена подумала, що ще не сама на сьому світі, коли є бодай одна людина, здатна й ладна розділити з нею небезпеку. А що се небезпека, Елена була цілком певна.

В останній комірчині довгої будівлі, в якій уже багато років ніхто не жив, Елена побачила дивну істоту й кілька часу не могла вимовити й слова. То було й не чоловік, і не жінка, зморшкувате й сіре, мов суха земля, обличчя нагадувало швидше дзьоб, ніс випинався вперед, хрящуватий і видовжений, а від носа суцільні зморшки, вкриті плямами та гнійницями, тяглись просто за вуха, бо рот, у якому, певно, не було жодного зуба, запав, а підборіддя майже торкалося кінчика носа. З геть плішивого тім'я на плечі й на вид істоти спадало кілька пасом сивого сколошеного волоссячка, груди ж і ввесь стан були заповиті невірогідним лахміттям:

— Ти чоловік чи жінка? — спитала нарешті Елена.

— Парфянка… — Голос істоти був рипучий і теж мовби вражений лишаями.

— Яка… парфянка?

— Мене звати Парфянка… Тільки ти не підходь до мене, кіріє. Кинь, що маєш, а не підходь, бо на мені — прокляття кумирів.

— Се він тобі заподіяв? — Елена махнула рукою позад себе, на будинок, де мав спати Асклепід.

— Кумири, кіріє…

Елена знову махнула рукою, майже певна того, про що допіру хотіла сказати відверто:

— Се він тобі каже?

— Він, — кивнула облізлим тім'ям Парфянка.

Всі троє невільниць заглядали в комірчину через поріг, і коли Елена вийшла, то мало не зіткнулася з кудлатим жерцем. Асклепід стояв і лихо посміхався, тримаючись однією рукою за сук священного клена. Се — помста сенатора, сказала собі вона, вже ніскільки не сумніваючись у тому, що Публій Муцій Сцевола віддав її в жертву ведмедкуватому жерцеві Асклепіду.

Вона скутою ходою ступила на стежку й пішла, ледве себе стримуючи, щоб не бігти. Й коли сіла на ложу свого вбогого, майже порожнього таламуса, до горла їй підступив давучкий клубок. Суворо глянувши на трьох роб, Асклепід увійшов за нею й причинив по собі двері. Лише б не заплакати, хтозна якого кумира благала Елена, дивлячись на похмурого жерця.

— Се й мене жде? — спитала вона, коли нудний клубок трохи попустив і розсотався.

— Я тоді й не розгледів тебе до пуття… — Жрець Асклепія Олімпійського дивився на неї так пильно, мовби й справді бачив уперше. — Ти схожа на німфу… — Він кашлянув і витер вуста нечистою долонею. — А може, й на ту Елену, заради якої ахейці воювали десять літ…

Очі його хмурнішали й хмурнішали, кінчик носа збілів, і та білина почала переходити на чоло та щоки. Якщо він полізе, я вб'ю його, вирішила Елена й глянула на вузеньку довгу подушку, під якою лежав ніж. Але жрець облизав спраглі вуста й вийшов, і вона пошкодувала, що розв'язка, яка могла статися допіру, тепер відкладалась на не знати які часи.

Асклепід почав з Ніневії. Стара роба-ассірійка одного ранку перечепилася через поріг і впала. Клеопатра спробувала допомогти їй, але марно. Поділ хітона Ніневії задерсь угору, й Елена, яка вийшла на шум, побачила, що ноги в ассірійки враз набрякли й укрилися синіми плямами.

— Що се в неї? — спитала Клеопатра.

З тераси верхнього поверху виглянув Асклепід:

— Вона осквернила колодязь Олімпійського Лікаря, Елено. Кумири мстять усім, хто їх не шанує. Я їй казав, щоб не брала воду з колодязя своїми робськими руками, а вона не послухала…

Ніневію гуртом однесли до поварні, вона пролежала півдня й оклигала, та ввечері почала знову скаржитися на біль у литках і під коліньми, а