Цар і раб - Іван Іванович Білик
Процесія з піснями, свистом, тюгуканням і реготом потяглася на Головний узвіз, щоб на хоромах Кібели звернути на Першу терасу, а Савмак пішов поза муром Акрополя до золотарського ерґастерію Тараса-Будимира. А в ерґастерії чулися нечасті поодинокі удари кувадла: худенький роб тримав копил на кружалі срібної бляшки, а кремезний роб розміреним помахом ударяв по копилові кувадлом. Бляшка ставала номисмою. Старий золотар брав у руки ледь тепле від удару срібне кружальце, прискіпливо оглядав з обох боків, коли не знаходив ґанджу, кидав у напівпорожній котел, а ті, що з ґанджем, шпурляв у другий котел, на переплавку.
Савмак узяв одну з готових тетрадрахм і підійшов з нею до віконця. На одному боці номисми була його подоба, на другому — променисте сонце. Незвідуваний досі трем пойняв тіло Савмака, й він кільканадцять разів глибоко вдихнув і видихнув, як його вчили колись на палестрі. Й коли заспокоївся й побачив лукаво усміхнене обличчя євнуха, з брязкотом кинув срібну тетрадрахму до котла. Все вертається на старе, сказав він подумки, лише дитячі мрії не мусять вертатися, бо то було б і справді безглуздо.
— Придибав єси по вчорашнє?.. — Будимирові слова були рипучі й кололи вуха, та Савмак удав, ніби не чує. — Я-м не хтів ректи тобі ні вчера, ні сего дня, та виджу, як ти влякнувся-с отут…
Савмак вийшов за двері ерґастерію, й старий золотар почовгав услід йому. Тут удари кувадла втрачали ядучу пронозливість і не оглушували.
— Зупершу, коли на землі було кількоро люду, великий княже, були всі в усьому їднакові: й добро їднаково мислили, й зло їднаково. Та увидів те кумир Бог, і помножив людей до дванадесяти, й сказав: що їдному — добре, хай другому буде зле! Й поділилися люди, й коли їден казав на щось: «Добре!», другий казав: «Зле!» Й одтоді почала котора й межисобиця люд роздирати, та й досі.
— Відки се ти відаєш? — спитав похмуро Савмак. — Читав єси грецького лоґоґрафа Геродота? Чи котрогось инчого?
— Від діда свого відаю, княже, — проказав старий. — Дідо мій відьмаком був і волошити вмів ліпше й од волфів.
— А натякаєш на що?
Старий Тарас-Будимир сердито блиснув на нього молодечим карим оком:
— У байці те й ліпо, що кожний тлумачить її по-своєму, княже.
Він уклонився, торкнувшись правицею землі, чого не робив раніше, й повернув до свого ерґастерію, й Савмак теж поплентав геть, і плентав зумисне найдовшим шляхом, і коли придибав до хорому, наказав «рябоголосому» декархові махерофорів розшукати великого колісничого Ота. Рішення вже визріло в голові й визріло ще вчора, після першої дідової загадки, й він тепер тільки перевіряв його на старому золотареві. Немає хижішої істоти за людину, думав Савмак, чекаючи на друга. Жодна істота не стребляє сама себе, крім неї: навіть вовки, навіть пацюки. Правду кажуть римляни — людина людині вовк…
— Прокляття кумирів, — сказав він потім Отові, коли той прибіг аж з аґори. — Так і йому вречеш: хай буде людина людині братом, а брат братові — ще ріднішим.
От у відповідь лише зблиснув очима й того-таки дня рушив у дорогу, побравши двох воїв-одноплемінців та колишнього роба, кремезного й здорового, мов скеля, Расина, що від минулого місяця ходив з мечем царського махерофора.
Цілу наступну декаду Савмак крутився, мов муха в окропі, та на душі від того не ставало спокійніше. Діофант сидів за морем, Мітрідат теж сидів, однак се не означало, що настав мир, вони могли з'явитися з Синопи по першому подуві теплих вітрів, а зброї було обмаль, війська ж, по-суті, зовсім не було, коли не рахувати п'ятьох сотень гоплітів та ще чотирьохсот абияк зоружених одпущеників, учорашніх робів.
А зібрати й зазброїти добру рать бракло срібла.
На третій день по від'їзді Ота, коли Савмак уже почав упадати в розпач, бо звечора евпатриди відмовилися збирати срібло поміж себе, прийшов євнух:
— Срібло буде, басилевсе. Й золото буде, багато золота, коли б ти тільки схотів.
— Звідки? — Вигляд євнухів не провіщав нічого доброго: вічі заткалися зморшками, а кутики губів опустились донизу. Се вдавано, подумав Савмак і знову спитав: — Звідки?
— З курганів у степу.
— Глузуєш, лоґоґрафе? — Савмак разом зібгався й почервонів, мов упійманий на злочині. Євнух усе відав про його позаторішню спробу розрити старий скіфський курган, та лише тепер сам себе виказав.
— Кумири простять нам се, басилевсе, бо дбаємо за свою землю.
— Глузуєш? — удруге буркнув Савмак, але євнух уже говорив цілком поважно, навіть посміху в очах не було.
— Коли для власної втіхи — то одне, коли ж для всепільного добра, для держави…
До ранку Совмак обдумував лоґоґрафові слова, й серце його боліло, бо цілу ніч бачив поряд себе далеку й забуту дівчину Елену, вранці ж одповів євнухові різко й невагливо:
— Обкладемо всіх евпатридів по десять мін з двору, а підлих пантікапейців — по міні. Про те ж… більше не згадуй.
Він наказав скликати на аґорі еклесію й перед усіма городянами оголосити його волю.
— …а хто не здасть, — вигукнув на повні груди Платон, куций кремезняк, що підняв був робів супроти Перісада, а тепер слугував сотником у робському сполченні, — того басилевс розіпне на хресті-і-і!..
— Гляди, як би ти не повиснув на ньому сам, і сього разу вже добре! — відповіли Платонові з задніх рядів, аґора принишкла й швидко спорожніла. За цілий день ніхто не приніс у царську скітницю жодного обола.
До крутіших заходів Савмак не хотів удаватися, принаймні тепер, вирішив почекати повернення Ота. Молодий чинець, убраний у дорожнє корзно, прибув аж десятого дня, й Савмакові досить було лише глянути на його стомлене й геть заросле обличчя, щоб зрозуміти, з чим він вернув.
От скинув обляпане першою весняною багнюкою корзно, переступив його й укляк, і вони промовчали півгодини, поки Савмак обізвався:
— Що рече брат Палак?
