Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Чого прийшов? — крикнув кволо цар.

Савмак із жалем виважив його поглядом і зітхнув:

— На весілля.

— Яке весілля? Яке весілля? Весілля не буде!

— Буде, — сказав Савмак. — Мене вже дев'яносто дев'ять разів умовляли, що буде.

Цар закашлявся й замахав на нього руками:

— Не буде!.. Я вже й декрет… порвав…

Се слово, певно, дорого йому коштувало, він повернувся назад і сів, Савмак удруге посміхнувся й лише тепер побачив басилісу, яка стояла за трьома колонами біля вікна.

— Він хоче віддати мене Мітрідатові, Зевсе, — чужим голосом проказала Вероніка. Й сей голос, і широко розплющені очі Савмак уже пам'ятав з ночі й пішов і собі до вікна, щоб пересвідчитись. І що ближче підходив, то страшнішим ставав погляд Вероніки, й нарешті вона закричала: — Стережися, Зевсе!..

Савмак зрозумів, що вона дивиться не на нього, а мимо, неквапом обернувсь і побачив Перісада, який, піднявши над головою акинак, збирався метнути його в Савмака. Та стареча рука схибила, й моці в ній уже зовсім не було, й довгий ніж, який сюди, певно, теж принесла Вероніка, впав посередині й ледве доковзнув Савмакові під ноги.

Савмак підняв старого царя за кощаві передпліччя й посадовив на ложе, лаштуючись висловити йому все, що накопичилося в душі й про нього, й про його загниле й затліле іграшкове царство, бо для сього й прийшов до царя в таку ранину. Він узяв Перісада за благеньку нитяну борідку й накрутив собі її на руку, щоб цар не тупив очей. Та раптом голова старого повисла в його руці, бляклі вічі пойнялись імлою, Савмак пустив бороду, й цар ліг бока, звісивши ноги з ложа. В грудях йому захрипіло, ротом і носом пішла кров, тіло з останніх сил сіпнулося й утихло.

Перісад одійшов у царство тіней.

Вероніка тихенько, навшпиньки, приступила й, ховаючись нареченому за спину, глянула на батька.

— Я казатиму, що се не ти його вбив, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись у розплющені, але вже невидющі очі. Савмак здивовано озирнувся на неї, та лише здвигнув плечима. Перісад надірвався, надто різко замахнувшись на нього скіфським ножем. У голові майнула думка — щоб убити людину, для сього багато треба. Перісад не зумів, і се взайве стверджувало думку.

Савмак обернувсь і, відсторонивши Вероніку, яка плуталася в довгому гіматії, вийшов, зіткнувшись у порозі з євнухом і німфейським купцем.

— Він мертвий, — сказав Савмак, і евпатриди нараз поклякли, несміливо заглядаючи в двері, звідки виходила бліда Вероніка.

— Ти вбив його? — Обличчя євнуха нап'ялось, розгладивши зморшки, й очі з-під капшучків дивилися так само нестямно, як допіру й очі Вероніки. Евтихій топтався, не наважуючись одчинити дверей, тоді таки ввійшов, і звідти почувся його приглушений голос.

Не дослухаючись, Савмак стенув плечима й пішов геть. Прийшли всі троє, майнула його думка. Нема лише Ота, четвертого. Він дійшов до своєї робської комірчини, де за ширмою незмінно сиділа Лія, й коли глянув на неї, раптом усвідомив усе. Стара плакала й одверталась, і се означало, що й вона має його за вбивцю. Всі вони так думають, сказав Савмак. Єдина Вероніка знає правду, але вона теж утішала мене, мовляв, казатиме не те, що думає. Всі…

Савмак ліг, але влежати не міг і швидко вийшов. Євнух із Евтихієм, а побіля них і Вероніка й досі топталися під дверима в уже мертвого царя.

— Тобі не можна виходити, — сказав Евтихій. — Вони тебе розтерзають, хай я провалюся в тартар!

Кого мав на оці німфейський родич Перісада, Савмак не знав, але бажання вийти на вулицю в нього пропало — він просто забув, чого збирався виходити. Вероніка підступилася й, по-дитячому криючись од двох евпатридів, дістала з пазухи скріплений царським характером згорток перґамену.

— Що се? — спитав Савмак.

— Декрет… декрет… Отець не порвав його, я встигла сховати. — Вона й досі шепотіла, лякливо озираючись на євнуха й Евтихія. — Сьогодні — декади гамеліона, — так само тихо додала басиліса.

Євнух теж підійшов:

— Декади… Ми замкнемо сі двері й виставимо коло них махерофорів. Перісад нездужає й на врочисту відправу не прийде. Жертву Аполлонові Лікарю принесеш ти сам. Я піду звелю зачинити браму Царського пілона, щоб ніхто не міг ні ввійти, ні вийти з Акрополя. Городяни встигнуть освятити свої весілля й потім.

Він рішуче викотивсь і длявся значно довше, ніж треба було часу, аби дійти до брами на Сьомій терасі Акрополя й повернувся назад. Евтихій тупцявсь, мов на жарині, двічі вибігав з хорому вигладати євнуха й лише по третьому разі повернувся разом з ним. Третім увійшов От у дивному строї: на грудях у нього яскріла римська латниця з цупкої буйволячої скори, бронзові кнеміди, що захищали коліна й гомілки, були грецькі, а короткий меч виказував руку скіфського коваля. Скіфським був і шолом, одкинутий на потилицю. Савмак чекав, що скаже фратер, але той спинився віддалік, а заговорив, блискаючи маленькими очицями, євнух:

— Нема Діофанта!.. Нема!..

— А де ж він подівся?

— Накивав п'ятами! Вони, — євнух дружньо ляснув Ота по торохкій латниці, — вони перебили їх сьогодні рано! Тільки той утік: якась гієна відчинила йому браму, й він утік херсонеською діерою.

От аж тепер сказав те, задля чого з'явився, й сказав по-скіфському:

— Нарід волає, хче видіти царя.

— Царя не стало, — сказав Савмак грецькою мовою.

От кивнув:

— Тебе хче видіти нарід, царю.

Минув рівно місяць, і в день «Діжок», одного з найбільших еллінських