Цар і раб - Іван Іванович Білик

Передні лави скіфів ще сіклися з ворогом далеко від берега, задні ж уже підійшли до краю й почали поволі забрідати в воду, тиснені передніми товаришами. А з моря їх підтримати не могли, бо на холодних свинцевих хвилях гойдалося всього півтора десятка ладь княжича Гойка.

Понтійцям уже ставало теж затісно. Хоч їхні лави рідшали, та й трикутник між морем потроху збігався й звужувавсь, і тоді прислужився Діофант, підказавши Архелаєві перекинути вже праве крило через рів стану. Архелай у запалі січі не зміг оцінити поради, але згодом був змушений дякувати старому стратеґові. Задні скіфи, що не брали безпосередньої участі в січі, опинившись по коліна в холодній воді, зачали просочуватися понад берегом та заднім ровом у бік города. Й тут на них ударив своїми таґмами Дорілай. Се вирішило долю січі. Виявившись оточеними з трьох боків, скіфи почали хто мокрою смужкою піску під стрілами супротивника, хто вбрід чи й плавом одступати, й Архелай з Діофантом уже в згуслих сутінках переслідували їх до самої брами Калос-Лімена, й тільки тут припинили бій.

А вранці скіфський цар, устигши сховати за мурами всього зо дві тисячі ратників, прислав до Діофанта слів і талів. Решта рати, руси-роксолани, яким пощастило видертись із несподіваної пастки, зайняла своїх коней і зникла.

Цілу осінь Перісад вилежав у краваті, й усі думали, що цар, так і не давши ради державі, оддасться в руки провідникові душ Гермесові. Та коли надійшла чутка, що Діофант після блискучої перемоги під мурами Калос-Лімена, чи Красної Заводі, як називали її своєю мовою скіфи, вийняв і скіфську наймогутнішу твердь — город ратників Хови, тобто Хавей, а свою столицю скіфи й самі спалили, — цар Перісад мов воскреснув для нового життя.

Йшов сьомий, найхолодніший місяць року, гамеліон, купці та люди ще їздили на той, азійський берег протоки по кризі кіньми й волами, але вдень сонечко вже пригрівало, віщуючи весну. На декади гамеліона всі елліни справляють весілля, й Перісад, який заручив свою донку з деспотом Савмаком ще два роки тому, а тоді й забув про се, раптом звелів оголосити в усіх містах і селах свого царства, що на декади весільного місяця віддає заміж єдину доньку й спадкоємицю.

Уже з нуменія — першого дня місяця гамеліона — в Пантікапеї творилося невірогідне. Весілля готували кілька сот родин, аґора з досвіта нагадувала потурбований вулик, із якого збирався вилітати рій, але він не тільки вилітав, а й забирав із собою те, що можна було забрати. Рундуки та ятки потрапляли в облогу, бо кожна господиня, яка лаштувалась оддати доньку в чужий дім чи привести в свій дім невістку, намагалась не осоромити ні себе, ні свого чада. Весілля вимагало десятків амфор вина, тутешнього й заморського, міхів пшенишного борошна, й круп, і сиру, й часнику та меду, без яких не зробиш головного ласоща — міттлотоса. Батьки та матері закуповували родзинки й сушені яблука, в'ялені в меду груші, сливи та персики, хурму, фініки, інжир та смаженого огіркового насіння.

Раніше сього добра бувало на аґорі купами. Торгівці ретельно готувалися до весільного місяця гамеліона ще з осени й літа, а потім, узимку, до схід сонця, коли город спав, звозили товар возами. Тепер же товару в ятках і рундуках було зовсім обмаль, і хоча ціни зросли втричі й вп'ятеро проти минулих років, але народ рвав усе з рук, бо торгівля в Пантікапеї занепала, се так, і міді та срібла стало нізвідки брати, се теж так, але весілля в усі часи лишалися весіллями, й кожен пнувсь із власної шкури, аби не потьмарити радости ні собі, ні своїм дітям, які так швидко повиростали.

До того ж сьогорічний день весіль мав бути особливим і запам'ятатися городянам на все життя. Коли через багато літ жони зберуться чи на Діонісіях, чи на «котлах» у третій день Антестерій, вони згадуватимуть день свого весілля, й особливою пошаною користуватимуться ті жони, які виходили заміж на декади, разом із царівною Веронікою.

Й найбільше за всіх пантікапейців були вдячні цареві лихварі-трапедзити, купці та перекупники, флейтисти, шевці й власники золотарських ерґастеріїв, і перетоптана вщерть аґора клекотала пристрастями від світанку до пізніх полуднів. Роби-азійці носили важкі міхи й амфори на головах, підмостивши на маківку вовняний бублик, а хто не мав роба, той тяг придбане на власній спині, пріючи й на ходу підраховуючи, скільки драхм лишилося вдома й скільки він переплатив за свою покупку проти хоча б позаминулого року.

Усі хвіртки Пантікапея, за якими жили наречені, рясніли жінками та ґірляндами з колосся торішніх ужинок, соснових гілочок, барвінку й дафінового листя — лавра. Та найбільше вражав Акрополь. Величезна зелена ґірлянда, де-не-де поцяткована яскравими квітами з ясно забарвленої соснової стружки, провисала над Царським пілоном двома розкішними кінцями. Вінки висіли на всій вулиці, що вела від брами Царського пілону до Царського клімаксу, навіть на шиях чотирьох ґрифонів, з нагоди царського весілля вимитих лугом і до блиску натертих сукниною. Вінки з барвінку й калини яскріли на шиях подоб Перісада Безсмертного й усіх решти царів Спартокідів, які володіли колись Боспорською державою. А сам царський хором був прикрашений двома гірляндами: одна тяглася попід фронтоном, друга ж провисала з кожної колони довжелезного перістилю. В глибині над дверима головного входу зеленіла третя, в якій поблискували золоті кульки та золоті лідійські статери з ликами давніх царів. Обабіч стояло два високих необмолочених снопи — житній і пшеничний, а між ними збігав сходами вгору, в ґінекей, довгий червоний килим, поки що накритий зверху рогожами: на декади, в день весілля, рогожі познімають і ним в обійми свого чоловіка зійде царівна, яку евпатриди, ставши обабіч під парапетами внутрішнього клімаксу, обсипатимуть зерном і золотими та срібними номисмами.

Савмак спершу подивував з тієї зміни — Перісад ненавидів його кожним подихом своєї душі, й се не становило таємниці ні для кого. Тоді він подумав, що справа не в любові чи зненависти, а в чомусь більшому — й ще дужче