Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Вода, відходячи, залишила на оболоні скелетик. На його шиї знайшли золотий ланцюжок, а між ребрами заплутався золотий якірець. Подружжя Вонів нарешті поховало свою дочку, оплакало її і знайшло розраду в синові. Удвох відвідали один будинок в Оксфорді, де місіс Константін вислухала їхню розповідь про все, що сталося; вони плакали у її мирній кімнаті, а потім умилися, і незабаром після того Баскот-Лодж, разом із фермерськими наділами й островом Бренді, був виставлений на продаж. Гелена й Ентоні розпрощалися з друзями і разом із маленьким сином поїхали до незвіданих ще річок Нової Зеландії.
Після смерті Джо Марго вирішила, що новому поколінню варто починати опікуватися «Лебедем». Її найстарша дочка разом із чоловіком і дітьми переїхала до шинку, і вони разом чудово дали йому раду. Марго, як і завжди, стояла на своєму місці за шинквасом і наливала сидр, а от тягати діжки та рубати дрова вона передовірила своєму дужому зятеві. Джонатан допомагав сестрі так само, як і матері, й часто розповідав історію про дитину, яку витягли з ріки в ніч сонцестояння, і яка спочатку була мертва, а потім ожила, але ні слова не казала, допоки ріка не повернулася, щоб забрати її рівно за рік і один день по тому, і вона возз'єдналася зі своїм батьком-поромником. Але ця оповідь була єдиною в його репертуарі.
Джо пам'ятали у «Лебеді» довгі роки. І хоч урешті прийшов час, коли його самого забули, його історії продовжували передавати із вуст у вуста.
Донт опублікував свій альбом фотографій, який здобув сякий-такий успіх. Він так хотів створити гарний том, у якому згадуватиметься кожне місто і кожне село, кожна легенда й кожна казка, кожна пристань і кожний млин, кожен поворот і кожен вигин ріки, але в одній книжці не вдалося втілити такий амбітний задум. Утім, Донт уже спродав сотню екземплярів, саме час замовляти додатковий наклад, і цей альбом сподобався багатьом людям, зокрема Риті.
Стоячи за кермом «Колодію», чоловік змушений був визнати, що ріка — надто безкрайня, щоб утиснути її в одну книжку. Велична, потужна, загадкова, вона погідно віддає себе у користування людям, допоки їй це не набридне. А тоді може статися будь-що. Сьогодні ріка люб'язно обертає колесо, щоб ти міг помолоти свій ячмінь, а завтра затоплює твої жнива. Він спостерігав, ж вода звабно тече за бортом, і йому здавалося, що у відблисках світла на її поверхні відображається минуле та майбутнє. Для багатьох людей упродовж багатьох років ріка мала величезне значення — він навіть написав на цю тему невеличкий есей і включив його до своєї книжки.
Донт розмірковував, чи існує спосіб умилостивити духа ріки. Спосіб привернути його на свій бік, водночас не обернувши проти себе. Поряд із дохлими собаками, пляшками з-під самогону, згарячу викинутими обручками та краденими речами, річкове дно усіяне золотом і сріблом. То — ритуальні пожертви, значення яких важко збагнути декілька століть по тому. Він теж міг би додати туди щось від себе. Свою книжку? Він уже думав про це. Книжка коштувала аж п'ять шилінгів, а він же тепер жив із Ритою. Потрібно було утримувати будинок, човен, власний бізнес, та й дитячу кімнату треба підготувати. Мабуть, п'ять шилінгів — то надто щедра пожертва божеству, в же він насправді не вірив. Натомість Донт вирішив фотографувати ріку. Скільки знімків людина може зробити за життя? Сто тисяч? Приблизно стільки. Сто тисяч фрагментів життя тривалістю десять-п'ятнадцять секунд, закарбовані світлом на склі. І в усі ці знімки треба буде якось утиснути ріку.
Із кожним місяцем Рита круглішала, бо в її череві росло немовля. Вони з Донтом обговорювали різні імена для своєї дитини. Їм обом подобалося Айріс[10] — на честь квітів, що ростуть на берегах ріки.
— А якщо буде хлопчик? — допитувалася Марго.
У відповідь вони хитали головами. Буде дівчинка. Вони це знали.
Рита інколи замислювалася про тих жінок, що не пережили пологи, і все частіше думала про свою матір. Коли відчувала, як дитина рухається у власному підводному світі, то згадувала Мовчана. Були навіть такі моменти, коли Господь, який наче давно зник із її життя, виявлявся зовсім неподалік. Майбутнє непередбачуване, та вона з кожним ударом серця несла у нього своє дитя.
А ж же дівчинка? Що сталося з нею? Подейкували, що її бачили в компанії річкових циганів. Вочевидь там вона була у своїй стихії. Казали, що дівчинка впала за борт у вечір сонцестояння, а її батьки помітили це аж наступного дня. Вони й вважали її мертвою, поки до них не дійшли чутки про дитину, про яку дбають багатії з Баскот-Лоджа. З малою наче все було гаразд, тож не мали жодної потреби поспішати за нею назад. Усе одно вони пропливатимуть повз це місце наступного року. Вона наче була рада повернутися до свого кочового циганського життя після річної перерви.
Ці новини доходили до Редкота з величезним запізненням, у фрагментарному вигляді та не прикрашені подробицями, тож ніхто не виявляв до них жодної цікавості. Завсідники «Лебедя» вислуховували їх, брали до уваги й одразу ж забували. На їхню думку, цим новинам бракувало оповідності. До того ж, їм ніколи не подобалися історії інших людей так, ж власні. Тому версія Джонатана користувалася у них значно більшою популярністю.
Її й досі бачать на берегах ріки, причому в гарну та погану погоду, при стрімкій і повільній течії, коли все навкруги накриває серпанком, і коли поверхня води виблискує під сонцем. Пияки бачать дівчинку, коли перехилять зайву чарчину — і земля тікає в них із-під ніг. Хлопці-шибайголови бачать її тоді, коли у погожий літній день стрибають у воду з моста — і дізнаються, що під оманливою непорушністю річкової поверхні ховаються стрімкі підводні течії. Дівчинку бачать ті, хто опиняється надворі у присмерку, і ті, кому не вдається достатньо швидко вичерпати воду зі своїх дірявих човнів. Певний час у трактирах постійно розповідали про чоловіка та дитину на плоскодонці. З роками дитина