Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
«Який дивний у мене, мабуть, вигляд, — подумалося їй. — Стою по плечі у воді й дивлюся на своє перевернуте відображення».
Трава й інші рослини повільно хиталися у своєму новому підводному світі. Попереду срібло поступалося місцем темнішій, наче затіненій воді. Там — берегове урвисько. Там могла бути стрімка течія. «Далі я не піду, — подумала вона. — Зупинюся тут».
Тут було значно більше риби і — ой! — ще щось: велике, рожеве, з плоті й крові. Тільце повільно та важко плило по воді — у напрямку Лілі, але поки що далеченько.
Жінка простягнула до нього руку. Якби вона могла схопити його і підтягнути до себе…
Невже надто пізно? Маленьке тіло підпливло ближче. У якусь мить воно опинилось у найближчій точці, але все одно надто далеко.
Не думаючи, не відчуваючи страху, Лілі подалась уперед.
Її пальці зімкнулися на рожевій плоті.
Але під ногами в неї була лише вода.
Джонатан розповідає історію
— Мій син! — побивався Армстронг, хапаючись за голову, після завершення своєї довгої історії.
— Не твій він син, — нагадала йому Марго. — Шкода це визнавати, та Робін був викапаний його справжній батько.
— Але ж я маю якось залагодити те, що він накоїв. Поки що не знаю, як це зробити, але мушу знайти спосіб. Перед тим мені ще треба виконати одну сумну місію. Я її страшуся, але не можу пустити набезрік. Маю розповісти Вонам, що саме сталося з їхньою дочкою, і як у цьому замішаний мій син.
— Зараз не час місіс Вон слухати про таке, — м'яко зауважила Рита. — Коли містер Вон повернеться, розкажемо йому разом.
— А чому його тут немає?
— Він зараз із іншими чоловіками, шукають дитину. Вона зникла.
— Зникла? Тоді я теж приєднаюся до пошуків.
Враховуючи його стан — перекошене обличчя і тремтячі руки, — жінки спробували відмовити Армстронга, та він наполягав на своєму.
— Зараз це єдине, що я можу для них зробити, тож повинен їм допомогти.
Рита повернулася до Гелени, яка заколисувала немовля.
— Є якісь новини? — спитала вона.
— Поки що ні. До пошуків приєднався містер Армстронг. Гелено, намагайтеся не хвилюватись.
Молода мати опустила очі на свого новонародженого, і з її обличчя зникли хмаринки тривоги. Вона погладила мізинчиком його щічку й усміхнулася.
— Я бачу в ньому риси мого дорогого татка, Рито. Хіба це не диво?
Не почувши відповіді, Гелена підвела очі на лікарку.
— Рито! Що з вами?
— Я не знаю, який вигляд мав мій батько. Та й мати теж.
— Не плачте, Рито. Люба!
Рита сіла на ліжко поруч зі своєю подругою.
— Ви так і не звикли до того, що її немає поряд?
— Ні. До того, як ви заявили на неї права рік тому, і до появи Армстронга та Лілі Вайт, тієї ночі, коли Донт лежав непритомним на цьому ліжку, а я сиділа у тому кріслі, — я взяла її на руки. Ми заснули разом. Я тоді подумала: якщо виявиться, що Донт їй ніхто, і взагалі — що вона нічия, тоді…
— Я знаю.
— Знаєте? Звідки?
— Я бачила вас із нею. У вас були ті ж самі почуття до неї, що й у всіх нас. Донт відчуває те ж саме.
— Хіба? Я просто хочу знати, де вона. Мені нестерпно, що її тут немає.
— Мені теж. Але вам тяжче.
— Мені тяжче? Але ж ви…
— Думала, що я — її мати? А ще мені здавалося тоді, що я її вигадала. Пам'ятаєте: я казала вам тоді, що іноді замислююся, чи вона справжня?
— Так, пам'ятаю. Але чому ви впевнені, що мені тяжче?
— Бо я маю його, — кивнула вона на немовля. — Власного справжнього малюка. Ось. Потримайте його.
Рита підставила руки, і Гелена вклала у них хлопчика.
— Не так. Ви тримаєте його, як медсестра. Тримайте, як я. Як мати.
Рита вмостила дитинку в себе на руках, і вона швидко задрімала.
— То як? — порушивши тривалу тишу, пошепки спитала Гелена. — Як це тепер відчувається?
Навколо «Лебедя» плюскала вода. Вона підійшла до самих дверей, але далі не просувалася.
Коли повернувся «Колодій», і трохи згодом — Армстронг, похмурі обличчя чоловіків унеможливили будь-які випитування. Вон одразу пішов провідати дружину й дитину. Обоє спали. Його зустріла Рита.
— Щось знайшли? — прошепотіла вона.
Він похитав головою.
Коли досхочу надивився на сплячого сина і тихенько поцілував дружину в тім'я, то вийшов разом із Ритою до зимової кімнати. Скинув мокрі черевики і витягнув ноги до вогню. Від шкарпеток одразу повалила пара. Малі Марго підкинули до комина дровенят і принесли усім гарячі напої.
— Як Джо? — спитав Вон, хоча відповідь була очевидна.
— Помер, — відповіла одна з його дочок.
Ніхто не став підтримувати бесіду, і вони прости сиділи й дихали, поки не минула година.
Прочинилися двері.
Хто б там не був, та він не квапився зайти. Від холоду заблимали вогники свічок, а в повітрі розлився річковий запах. Усі подивились у бік дверей.
Усі це побачили, але ніхто не відреагував. Вони намагалися зрозуміти, що саме бачать в облямуванні вхідних дверей.
— Лілі! — скрикнула Рита.
Жінка ніби зійшла з нічного кошмару. З її сорочки стікала вода, волосся прилипло до голови, а очі розширилися від шоку. У руках вона стискала маленьке тіло.
Усі ті, хто перебував тут торік у ніч зимового сонцестояння, були глибоко вражені її появою. Спочатку на порозі з'явився Донт із трупом на руках. Потім, тримаючи в обіймах дівчинку, зайшла Рита. Тепер ця сцена повторювалася вже втретє.
Лілі осіла на поріг, її очі затремтіли. Тут уже її підхопили Донт і Вон, а Армстронг підставив руки під напівмертве порося.
— Господи! — скрикнув він. — Це ж Мейзі!
Це й було воно — найкраще поросятко з виводку Мод, яке Армстронг, як і обіцяв, залишив Лілі, коли приїжджав забирати свою свиню назад на ферму.
Малі Марго одразу оточили Лілі піклуванням: перевдягнули її в сухе, дали гарячого питва, щоб утамувати дрижаки, а коли вона повернулася до зимової кімнати, Армстронг розсипався у компліментах її мужності, з якою жінка врятувала мале порося з повені.
На теплих колінах Армстронга порося поволі очуняло, а коли остаточно опритомніло, то одразу почало крутитись і весело вищати.
Галаслива тваринка змусила Джонатана покинути кімнату, де він чатував біля тіла свого батька. Разом із ним, позіхаючи, прийшла одна з його сестер.
— Ви не знайшли її? — спитала вона.
Донт похитав головою.
— Кого не знайшли? — поцікавився Джонатан.
— Дівчинку, яка загубилася, — нагадала йому Рита.
«Уже пізно, — подумала вона. — Він
