Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Аверроес відклав перо. Він сказав собі (без особливої віри), що часто те, чого ми шукаємо, поруч лежить, сховав рукопис «Тагафута» й підійшов до полиці, де вишикувалися, переписані перськими каліграфістами, численні томи «Могкама» сліпого Абенсіди. Смішно було навіть думати, що він уже не зазирав у ці томи, але його звабила ледача втіха ще раз погортати ці сторінки. Від цієї вченої розваги його відірвали звуки якоїсь пісеньки. Він подивився крізь заґратований балкон; унизу, у вузькому незамощеному дворику, гралися троє напівголих хлопчаків. Один з них стояв на плечах іншого й вочевидь наслідував муедзина; міцно заплющивши очі, він протяжно виспівував: «Немає Бога, крім Аллаха». Той, хто тримав його на плечах, нерухомо завмерши, правив за мінарет; третій хлоп’як колінкував у пилюці — він зображував вірних, які прийшли на молитву. Гра тривала недовго; усі-бо хотіли бути муедзином і ніхто — мінаретом або вірними. Аверроес слухав, як вони сперечаються між собою, розмовляючи на «грубому» діалекті, тобто первісною іспанською мовою мусульманського простолюду півострова. Він відкрив «Кітаб уль айн»[252] Халіля{439} й з гордістю подумав, що в усій Кордові (а може, й у всьому Аль-Андалусі{440}) немає іншого примірника цього досконалого твору, який емір Якуб Аль-Мансур подарував йому в Танжері. Назва цього порту нагадала Аверроесові, що мандрівник Абулькасим Аль-Ашарі, який повернувся з Марокко, вечерятиме з ним сьогодні в домі Фараджа, знавця Корану. Абулькасим хвалився, що побував у королівствах імперії Сін (Китаю); його недоброзичливці, за тією дивною логікою, яку породжує ненависть, присягалися, що він ніколи не ступив на землю Китаю, і водночас звинувачували його в тому, що у храмах тієї країни він хулив Аллаха. Ця вечірка, безперечно, триватиме не менш як кілька годин, й Аверроес поквапився знову сісти за «Тагафут». Він працював до сутінків.
У домі Фараджа спочатку розмовляли про незрівнянні чесноти правителя, потім — про чесноти його брата; а коли товариство вийшло в сад, заговорили про троянди. Абулькасим, навіть не поглянувши на них, став запевняти, що немає троянд, кращих за ті, які прикрашають сади Андалусії. Фарадж не піддався на ці лестощі й зауважив, що вчений Ібн Кутайба{441} описує чудовий різновид вічнорозквітлої троянди, яка росте в садах Індостану й ясно-червоні пелюстки якої утворюють літери, що проголошують: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад пророк Його». Він додав, що Абулькасим, безперечно, бачив ці троянди. Абулькасим подивився на нього з тривогою. Якщо він відповість «так», то всі слушно вважатимуть його найнахабнішим і найбезсоромнішим брехуном; а якщо скаже «ні» — звинуватять у безбожництві. Він вирішив ухилитися від прямої відповіді й промурмотів, що Аллах володіє ключами від усіх таємниць і що немає в світі нічого ані зеленого, ані зів’ялого, що не було б записано в Його Книзі. Ці слова належать до однієї з перших сур Корану — їх зустріли шанобливим шепотінням. Гордий цією діалектичною перемогою, Абулькасим додав, що Аллах досконалий у всіх своїх творіннях і незбагненний. Тоді Аверроес зауважив, ніби вгадавши майбутні аргументи Г’юма, чия поява у світі тоді ще була в стадії вельми проблематичної ймовірності.
— Мені легше припустити, що помилився вчений Ібн Кутайба або переписувачі, аніж визнати, що земля народжує троянди, позначені символом віри.
— Істинно так. Це слова мудрі й правдиві, — сказав Абулькасим.
— Один мандрівник, — нагадав поет Абдальмалик, — розповідає про дерево, плоди якого — зелені птахи. Мені легше повірити йому, аніж у те, що існують троянди з літерами.
— Колір птахів, — сказав Аверроес, — либонь, полегшує чудо. Крім того, плоди й птахи належать до світу природи, а письмо — це мистецтво. Відстань від листя до птахів коротша, аніж від троянд до літер.
Хтось із гостей обурено заперечив, не погодившись із думкою, що письмо — це мистецтво, позаяк оригінал Корану — Матері Книг — передує Творінню й зберігається на Небі. Інший нагадав про Джахіза з Басри, який сказав, що Коран — це субстанція, яка може набувати форму людини й форму тварини, і це уявлення, як здається, узгоджується з думкою тих, хто вважає, що Коран має два обличчя. Фарадж заходився викладати ортодоксальну доктрину — і говорив довго. Коран, сказав він, — це один з атрибутів Аллаха, як і Його милосердя; він записується як книжка, декламується язиком, запам’ятовується в серці, й хоч його мова, знаки та письмо є творінням людей, але Коран неповторний і вічний. Аверроес, який тлумачив «Республіку»{442}, міг би сказати, що Матір Книг можна уподібнити до однієї з платонічних ідей, але вчасно помітив, що теологія — це тема, недоступна розумінню Абулькасима.
Інші, які теж це помітили, стали наполягати, щоб мандрівник розповів про якусь дивовижу. Тоді, як і тепер, світ був жорстокий; мандрувати ним могли люди відважні, але могли й негідники, що не зупинялися ні перед чим. Пам’ять Абулькасима була ніби дзеркалом його сором’язливості. Крім того, його просили розповісти про дивовижу, а дивовижа — щось таке, чого не передаси іншим: місяць Бенгалії не схожий на місяць Ємену, хоч їх можна описати тими самими словами. Абулькасим завагався, потім заговорив.
— Той, хто буває під різними небесами і в різних місцях, — з велемовною врочистістю почав він, — бачить багато речей, що заслуговують на увагу. Розкажу вам про один випадок, про який я розповідав лише один раз, цареві турків. Це сталося в Сін Калані (Кантоні), там, де Річка Життя впадає в море.
Фарадж запитав у нього, за скільки ліг від цього міста розташований мур, який Іскандар Суль (Дворогий Александр Македонський) спорудив, щоб зупинити Ґоґа та Маґоґа.
— Між ними лежить пустеля, — сказав Абулькасим тоном мимовільної зверхності. — Сорок днів треба йти кафілі (караванові), щоб побачити його башти, і, кажуть, треба йти ще стільки ж, аби дістатись їх. У Сін Калані я не знав жодної людини, яка його бачила б або бачила людину, що її бачила.
Страх перед грандіозною нескінченністю, перед голим простором і голою матерією на мить охопив Аверроеса. Він
