Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

У жовтні чи в листопаді 1942 року мій брат Фрідріх загинув у єгипетських пісках, у другій битві під Ель Аламейном{431}; через кілька місяців під час повітряного нальоту був зруйнований наш батьківський дім, а під бомбами другого повітряного удару, наприкінці 1943 року, загинула моя лабораторія. Обложений усім світом, помирав Третій райх; він воював проти всіх, і всі накинулися на нього. А потім сталося непередбачене, і тепер я годен це зрозуміти. Мені здавалося, я спроможний до самого дна випити чашу гніву, але на дні залишився осад із несподіваним, таємничим і майже жахливим присмаком щастя. Я спробував дати цьому кілька пояснень, але мене не задовольнило жодне. «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що в душі відчуваю себе винним, і лише кара може спокутувати мою вину». «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що це кінець, а я почуваю себе дуже втомленим». «Я радію поразці, — думалося мені, — тому що вона прийшла, тому що вона поєднана безліччю зв’язків з усіма подіями, які є, які були, які будуть, тому що нарікати на будь-яку реальну подію — це виступати проти усталеного порядку у всесвіті».

Я подумки перебирав усі ці пояснення, поки не натрапив на єдино слушне.

Давно відомо, що всі люди народжуються прихильниками або Платона, або Аристотеля. А це однаково, що сказати: не існує суперечки більш-менш абстрактного характеру, яка не була б частиною загальної полеміки між Аристотелем і Платоном; у різні епохи й на різних широтах змінюються імена, діалекти, обличчя, але не змінюються вічні антагоністи. Так само й історія народів позначена таємною безперервністю. Коли Арміній{432} громив у болоті легіони Вара{433}, він не знав про те, що закладає підвалини Германської імперії; Лютер{434}, перекладаючи Біблію, навіть не здогадувався про те, що виковує народ, який знищить Біблію назавжди; Крістоф цур Лінде, вбитий московитською кулею 1758 року, в якомусь розумінні, готував перемоги 1914 року; Гітлер був переконаний, що воює за інтереси однієї країни, але він воював за щастя всіх народів, навіть тих, які винищував і які ненавидів. І не так важливо, що він про це не знав; про це знали його кров, його воля. Світ помирав од хвороби юдаїзму та від того різновиду цієї пошесті, якою є віра в Ісуса, — ми ж навчили його насильства та віри в силу меча. Цей же таки меч нас тепер убиває, і ми схожі на того чарівника, який створив лабіринт і який прирік себе блукати в ньому до кінця своїх днів, або на царя Давида, який засуджує на смерть чужинця, а потім чує одкровення: «Ти будеш цим чоловіком». Багато чого треба зруйнувати для того, щоб побудувати новий порядок; тепер ми знаємо, що й наша Німеччина приречена бути зруйнованою разом з усім. Ми принесли на олтар пожертви дещо більше, аніж наше життя, ми принесли туди свою улюблену батьківщину. Нехай інші проклинають і плачуть; а я радію з того, що наш дар буде абсолютним і досконалим.

Тепер у світ приходить доба, яка не знає пощади. Ми її викували, ми й стали її першою жертвою. І яку має вагу те, що Англія буде молотом, а ми — ковадлом? Головне, що відтепер у світі пануватиме насильство, а не раболіпне християнське смирення. Якщо перемога, безкарність і щастя не на боці Німеччини, нехай вони дістануться іншим країнам. Головне, аби існував рай, нехай навіть нам приготоване пекло.

Я дивлюся на себе в дзеркало, аби зрозуміти, хто я є, аби уявити собі, як я поведуся через кілька годин, коли постану перед лицем смерті. Можливо, моя плоть і затремтить від жаху, а я — ні.

Пошуки Аверроеса

S’imaginant que la tragédie n’est autre chose que l’art de louer…

Emest Renan. «Averroes», 48 (1861) [251]

Абуль ґвалід Мухаммад ібн Ахмед ібн Мухаммад ібн Рушд{435} (минуло ціле століття, поки це довге ім’я дійшло до Аверроеса через Бенраїста та Авенриза, а також через Абен-Расада та Філіуса Росадіса) писав одинадцятий розділ свого твору «Тагафут-уль-Тагафут» («Руйнація руйнації»), у якому стверджував, усупереч думці перського аскета Ґазалі, автора «Тагафут-уль-Фаласіфа» («Спростування філософів»), що божество знає лише загальні закони всесвіту, ті, які мають стосунок до видів, а не до індивідів. Він писав з неквапною впевненістю, справа наліво; будуючи силогізми та споруджуючи довгі абзаци, він не переставав відчувати навколо себе втішну й прохолодну атмосферу благоденства, яка панувала в його затишному домі. Десь у самих надрах полудневої спеки ніжно туркотіли закохані голуби, з невидимого звідси патіо долинав плюскіт водограю, й Аверроес, чиї предки походили з арабських пустель, усім своїм тілом відчував живодайну присутність води. Нижче були сади, зрошувані городи; ще нижче — невтомний Гвадалквівір, а далі — улюблене місто Кордова, таке саме світле, як і Багдад або Каїр, і чимось подібне до складного й витонченого інструмента, а навкруг (це Аверроес теж відчував) лежала, простягаючись до обрію, земля Іспанії, на якій є не так багато речей, але кожна з них розташувалася там міцно й навіки.

Перо ковзало по аркушу, аргументи зчеплювались один з одним, аргументи незаперечні, але одна легка турбота трохи затьмарювала блаженний стан Аверроеса. Її причиною була не «Тагафут», праця досить випадкова, а одна проблема філологічного характеру, пов’язана з монументальним творінням, яке мало виправдати земне буття Аверроеса, коментарем до Аристотеля. Цей грек, джерело всієї філософії, був посланий людям, щоб навчити їх усього, що можна знати; витлумачити його книжки, як улеми тлумачать Коран, було заповітною метою Аверроеса. Історія мало знає таких високих і патетичних поривів душі, як це прагнення арабського лікаря присвятити себе думкам людини, від якої його відокремлювали чотирнадцять століть; до суто внутрішніх труднощів слід додати те, що Аверроес, не знаючи ані сирійської, ані грецької мови, працював з перекладом перекладу. Напередодні два слова з неясним значенням