Майстер - Колм Тойбін

— Це буде дуже сумною подією,— сказав Вільям.

— І, поза сумнівом, видатною книгою,— додав Генрі.

КОЛИ ВІЛЬЯМ ПОВЕРНУВСЯ з прогулянки, а Ґосс залишив їх десь за годину перед тим, як стало зовсім темно, він виявив Лемб-Хаус-клуб у повному складі. Еліс і Пеґґі сиділи на протилежних боках канапи й тихо читали при світлі лампи, що стояла на столику біля них. Бурджесс Нокс, узутий у свої найгірші черевики, заходив і виходив, підкидаючи в камін то нове поліно, то трохи вугілля, не даючи вогню згаснути. Фіранки було опущено. Генрі сидів у фотелі біля каміна з біографією Наполеона.

— Зимовий день минув і настала зимова ніч,— сказав Вільям.

— Зранку,— сказала Еліс,— мусимо написати ще одного листа хлопцям. Думаю, вони дочекатися не можуть, коли ми повернемося додому.

— Я не хочу більше писати ніяких листів,— сказала Пеґґі.

— Це — нове правило нашого клубу, щоб тебе вибачали,— сказав Генрі.

Вільям вийшов із кімнати, а потім повернувся, тримаючи книгу.

— Саме про це для нас і мріяла наша мати,— сказав Генрі.

— Щоб ми всі закінчили життя в Англії? — запитав Вільям.

— Ні,— відповів Генрі, усміхаючись.— Вона завжди мріяла, щоб ми отак сиділи, насолоджуючись кожен своєю книгою, а вони б із тітонькою Кейт займалися рукоділлям, щоб годинами не було інших звуків, окрім шурхоту сторінок.

— Генрі, а хіба цього ніколи не було? — запитала Еліс.

— Ніколи,— відповів Генрі.— Наш батько починав суперечку чи твій чоловік що-небудь перекидав, або найменші починали сваритися.

— А ви, дядечку Генрі,— поцікавилася Пеґґі, піднімаючи очі від своєї книжки,— що робили ви?

— А я мріяв про старий англійський будинок, де палатиме вогонь і нічого не перекидатиметься.

— Я промовчу, якщо це тебе заспокоїть,— сказав Вільям.— У будь-якому разі, дні, коли я щось перекидав, уже давно минули.

У міру того, як спливав час, наближаючи глибоку ніч, вітер міцнішав, змушуючи вікна деренчати. Пеґґі, котра мало не фанатично вчитувалася в кожне слово, скулилася біля своєї матері, яка відклала книжку вбік і дивилася на вогонь. Вони повечеряли у вітальні, куди їм подали їжу на тацях. Після того як Бурджесс Нокс прибрав посуд, Генрі розлив напої для Вільяма й Еліс, а для Пеґґі знайшовся шоколад. Вільям повернувся до своєї книги й, читаючи, робив нотатки. Їм було чутно, як його олівець шурхотить ковзаючи об папір. А з плином часу кожний настільки заглибився у свою книжку чи поринув у власні думки, що ніхто й не помітив, що Вільям спить, аж доки він не захропів.

— Треба підкласти дров у вогонь,— прошепотів Генрі,— але тільки так, аби його не розбудити.

Еліс гірко зітхнула.

— Уже пізно,— сказала вона.

— Правила дозволяють мені залишитись,— сказала Пеґґі.

— І дозволяють Вільямові хропіти,— тихо додав Генрі,— якщо це йому до вподоби.

ДО ЧАСУ, КОЛИ Вільямова родина зібралася від’їжджати, попередньо знайшовши для себе місце на півдні Франції, у м’якшому кліматі якого вони збиралися провести найхолодніші місяці, Пеґґі прочитала ще кілька романів Діккенса і, як помітив Генрі в день від’їзду, не могла розлучитися з «Девідом Копперфільдом»[68]. Генрі запевнив племінницю, що їй зовсім не треба поспішно гортати сторінки, бо вона може взяти роман із собою, як і будь-які інші книги з його бібліотеки, щоб спокійно насолоджуватися ними у Франції, окрім його улюбленої двотомної біографії Наполеона, з якою його ніщо не в змозі розлучити, аж доки він не закінчить останньої сторінки.

Після сніданку, побачивши книги, що їх Пеґґі вирішила взяти із собою, Вільям розсміявся.

— На оцій Генрі впіймався,— сказав він.

Пеґґі глянула на Генрі.

— Його було відіслано до ліжка в нашому тодішньому домі на Чотирнадцятій вулиці,— сказав Вільям,— тому що наша з ним двоюрідна сестра приїхала з Олбані і привезла із собою перше видання «Девіда Копперфільда» і збиралася читати його вголос, а наша мати вважала, що ця книга не годиться до читання у присутності маленького хлопчика. Але, замість того, щоб зробити, як було сказано, він сховався.

— А ти що зробив, татку? — спитала Пеґґі.

— Я не був аж таким маленьким хлопчиком,— сказав Вільям.

— Він був на цілий рік старшим,— зауважив Генрі.

— І що, вона читала вголос?

— Так, і це було дуже драматично, бо вона імітувала голоси всіх героїв. Аж раптом співчутливі схлипи почулися з кутка кімнати, де Генрі слухав оповідь і не витримав суворості Мердстонів[69], за що й мусив бути як слід покараний. Він був малим плаксієм.

— А ти не плакав, татку?

— У мене кам’яне серце,— сказав Вільям, а потім долонею торкнувся грудей і усміхнувся дочці.

Генрі пригадав ту кімнату в Нью-Йорку, де було прочитано розділ із «Девіда Копперфільда», її заважке вмеблювання, усі ті екрани та скатерки з пацьорками, а також материн голос, не кузинин, а, чомусь, саме материн, як вона йшла до нього через кімнату, як обома руками обійняла його, коли виявилося, що її маленький хлопчик плаче. Це все так яскраво постало перед його очима, ніби між тим далеким вечором і сьогоднішнім ранком не було ніяких часових бар’єрів. Він знав, що Пеґґі та подія видається дуже давньою, і відчував, що й для Вільяма вона вже давно відійшла в минуле. Брат оповів цю історію так, наче її в родині розповідали роками, витягши її на білий світ так само легко й весело, як зараз він узявся за валізи. Генрі вийшов із їдальні й задивився на те, як Вільям готується до від’їзду. Генрі похитав головою і гірко зітхнув.

Еліс залишила Бурджессу Ноксу п’ять фунтів, а той подивився на Генрі таким поглядом, начебто хотів сказати, що це — забагато.

— Візьміть їх,— сказав йому Генрі.— Моя зовиця походить із дуже заможної родини.

Бурджесс ішов попереду, штовхаючи возика, за ним крокували Генрі та Вільям, Еліс і Пеґґі — троє його гостей, які пробули в Раї достатньо довго для того, щоб деякі місцеві жителі забажали тепло з ними попрощатися. Раптом до Генрі дійшло, що Вільямові нетерпеливиться швидше поїхати геть і що він завжди був таким, нетерплячим, відкритим до всього незвіданого, готовим до нових пригод, навіть якщо вони полягали тільки в тому,