Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Йому не хотілося засмучувати свою дружину… Вона в Монтрету нічого не знала.
* * *
Дядько Едуар повернувся з провінції, ми його давно не бачили, він заскочив у суботу ввечері… Прийшов розповісти мені новини про моїх батьків і про дім… Їхнє невезіння тривало!.. Батько, незважаючи на всі зусилля, так і не зміг піти з «Коксінелі»… А це була його остання надія… У «Конніванс-Енсанді», навіть якби він добре друкував на машинці, він був не потрібен. Вони вирішили, що він занадто старий для молодшого службовця… ще й занадто сором'язливий для роботи з людьми… Отож, йому довелося викинути це з голови… чіплятися за своє місце… та привітно всміхатися до Лепрента… Це був важкий удар… Після цього він зовсім перестав спати.
Барон Мефез, керівник відділу страхування життя, дізнався про його пошуки роботи… Він завжди відчував огиду до мого батька і постійно діймав його… Він спеціально змушував його підніматися на шостий поверх лише для того, щоб ще раз повторити йому, яким йолопом він його вважає… і що той переплутав усі адреси… Звичайно, це була неправда…
Розмовляючи зі мною, дядько Едуар… вагався… а можливо, всерйоз гадав… що моїм старим принесе задоволення на хвилину побачити мене… З моїм батьком усе владналося… У них і так досить неприємностей… Вони вже багато вистраждали… Давалася взнаки його природна доброта… Але на одну думу про це у мене розливалася жовч… До горла підступала нудота… Зі мною вже не можна було експериментувати…
— Давай! Давай! Давай, дядечку!.. У мене є співчуття!.. У мене все це є… Та варто мені повернутися в Пасаж… Я тобі можу в цьому зізнатися… Я не протримаюся там і десяти хвилин! Я підпалю все це кубло!.. — Мені зовсім не хотілося знову випробовувати долю!..
— Гаразд! Гаразд! Добре, що сказав, я бачу, що ти думаєш з цього приводу!..
Він більше не затинався про це… Напевно, він їм усе передав… Мова про це більше не заходила… про моє повернення в родину.
З Куртіалем усе було ясно… Сумніватися не доводилося… весь день тривала клята плутанина… та нескінченні підколи… Він викидав усе нові й нові коники… та брехав за чотирьох свиней. Тільки над вечір мені давали спокій… Коли він ішов, я міг робити все, що заманеться… Моє життя було в моєму цілковитому розпорядженні!.. До десятої години ранку, коли він приїздив з Монтрету, я був господарем… Я цінував це! Після годівлі голубів я був абсолютно вільний… Мені щораз вдавалося трохи підзаробити на продажу… старих «Майстротронів»… Це було доволі важко… Частина грошей ішла мені… Вони у мене залишалися… Під час польотів я теж трохи заробляв… Це ніколи не перевищувало чотирьох або п'яти франків… але для мене такі гроші були справжнім Ельдорадо!..
Цьому старому крокодилові, звичайно, кортіло дізнатися, де я зберігаю свої монетки!.. свій маленький запас!.. Він міг мене вистежити! Я був напоготові… У мене була добра школа… Ця маленька сума ніколи не покидала мого гаманця та зручного місця під манишкою… Довіри між нами не було… Зате я знав усі його сховки… у нього їх було три… один був під підлогою… інший — за лічильником (одна цеглина виступала) і, нарешті, останній — просто в голові Гіппократа! Я тягав у нього звідусіль… Він ніколи не перераховував… Зрештою у нього закралася підозра… Але йому не варто було особливо обурюватися… Він не платив мені ні шеляга… До того ж я його годував!.. зовсім не погано… ще й досить ситно… Він відчував, що йому нічого сказати…
Увечері я не готував їжі, а йшов один в «Кафе-автомат» на розі Риволі… І навстоячки трохи перекушував… мені це завжди подобалося… Але так не вельми наїсися… Потім я просто тинявся. Робив коло через Монмартр… Пошта… вулиця Етьєн-Марсель… І зупинявся біля статуї на площі Перемоги, щоб викурити сиґарету… Це було величне перехрестя… Воно дуже мені подобалося… Там було дуже спокійно і добре думалось… Я більше ніколи не був такий щасливий, як тоді у «Майстротроні»… Я не будував планів на майбутнє… Сьогодення не здавалося мені надто поганим… Я повертався лише близько десятої години…
У мене було ще багато роботи… Постійне зашивання «Завзятого»… запізнілі бандеролі та писанина для провінції… А потім, ближче до одинадцятої години, я знову виходив через аркаду… Це був цікавий час… У нашій окрузі було повно повій… всі курви, за двадцять монет… та навіть ще дешевше. Біля кожного третього-четвертого стовпа стояла дівка з одним чи двома клієнтами… Вони мене знали… Вони часто були ласкаві до мене… Під час облав я пускав їх до контори… Вони ховалися серед тек і сиділи, ковтаючи пил… перечікували, поки поліцаї не відійдуть подалі… Ми весело кохалися в «Куточку вкладника»… У мене було право на будь-яку дупу… і все завдяки моїм очам, бо в критичні хвилини я добре бачив усі підходи з антресолів… Коли я помічав, як підкрадаються шпики… Вони всі втікали крізь маленькі двері… Я був наче вождь племені! Зберігав цілковите мовчання… Це було незадовго до півночі, коли очікували поліцая… У хаосі другого поверху в мене часто ховалася ціла дюжина дівчаток… Лампу гасили… Не можна було й пискнути… На плитах лунали глухі кроки… Було страшно… Вони зіщулювалися, як миші, по кутках… Потім наставало розслаблення… Найбільше мені подобалися історії… Вони знали все про Ґалереї… все, що там затівалося, всі спекуляції… під арками… в комірках… в задніх приміщеннях крамниць… Я дізнався все про торгівлю, про всіх, кого жарили в дупу… про всіх викиднів… усіх рогоносців в окрузі… Ось так одного разу, між одинадцятою годиною та північчю, я дізнався все про де Перейра, про те, як цей поганець ходив задля бичування в «Етруську браму», що на алеї навпроти… майже біля виходу з «Француза»… що він любив суворі катування…
