Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
І варто в мирі.
Іншого просто не дано.
22 вересня 1941 року німецький воєнно-морський штаб видав директиву № 1А1601/41 «Про майбутнє міста Петербурга», в якій повідомлялося: «Фюрер прийняв рішення стерти місто Петербург з лиця землі. Після поразки Радянської Росії нема ніякого інтересу для подальшого існування цього великого населеного пункту… Планується щільно блокувати місто і зрівняти його з землею за допомогою артилерії всіх калібрів і безперервних бомбардувань з повітря. Якщо у зв’язку зі становищем, що створиться в місті, будуть заявлені просьби про здачу, вони будуть відхилені…»
В пошуках союзника для втілення в життя такого грандіозного і загалом божевільного плану вермахт звернувся до Фінляндії, розраховуючи на її суттєву допомогу. Після Зимової війни 1939–1940 років Фінляндія змушена була уступити СРСР частину своїх територій на Карельському перешийку, і німці були певні, що тепер, за нової ситуації, що склалася, вона захоче їх повернути собі… Фіни таки мріяли повернути втрачене, але… Але дивлячись якою ціною. Проте німців випередили червоні. У вересні 1941 року перший секретар ленінградського обкому КПРС Жданов і командуючий Ленінградським фронтом Ворошилов, які на той час вже були певні, що відстояти місто неможливо, утаємничуючи свій намір навіть від Москви, вирішили зв’язатися з Маннергеймом і запропонувати здати місто його військам, які наступали з північно-західного напрямку, з двох лих — німці та фіни — вирішено було вибрати менше — фінів. Спробували діяти через дружину Маннергейма Анастасію Арапову, апелюючи до її патріотизму (все ж таки вона була росіянкою, дочкою російського генерала), але виявилось, що дружини Маннергейма вже немає серед живих. Тоді спішно були знайдені родичі покійної, і їх на катері, прямо від Смольнинської набережної, відправили в штаб до фінів: переконайте Маннергейма, умовте його взяти Ленінград, який йому, аби він не дістався німцям, і буде зданий.
Можливо, це легенда, а можливо, й правда. Буцімто Маннергейм погодився зайняти місто і таким робом уберегти його від німців, але зі свого боку поставив перед радянцями ряд вимог. Нібито з ними вже було погодилися Жданов та Ворошилов, але в справу втрутився Сталін і все відмінив. Більше того, Ворошилова зняв з посади командуючого фронтом, навзамін нього приславши Жукова, а Жданова відсунув на другий план…
Тим часом до головнокомандуючого фінською армією 23 серпня 1941 року звернувся фельдмаршал Кейтель. Все з тим же проханням: приєднатися до німців і разом з ними взяти Ленінград. Мовляв, німці лише обмежаться блокадою міста з півдня, а фінів прохав розвивати наступ на другу столицю радянців з півночі. Німецьке командування не буде заперечувати, якщо фіни захоплять місто на Неві і візьмуть його під свій контроль.
Пропозиція була спокуслива, але, тверезо все зваживши, Маннергейм відповів твердою відмовою. Позиція його була такою: якщо фіни раптом візьмуть місто, то що робити з його населенням? Доведеться тоді годувати кілька сот тисяч ленінградців. Економіка Фінляндії цього не витримає, а позбавлятися зайвих ротів тим методом, яким це роблять німці, фіни не вміють.
Але головне полягало не тільки в цьому. Маннергейм добре розумів значення Ленінграда для Росії, як і те, що Росія буде існувати в тій чи іншій формі, незалежно від результатів воєнних дій. А дізнавшись про намір німців знищити місто на Неві, відповів: «Якщо таке й станеться, то руські збудують свій новий Петербург. Але вони ніколи не забудуть, якщо фіни візьмуть участь у наступові на Петроград».
А з руськими, додав він, нам, фінам, все одно доведеться жити бік о бік… В результаті такої позиції фінська авіація жодного разу не бомбила Ленінград. Росія повинна це пам’ятати. Більше того, мусить бути вдячною білофінському реакціонеру, як вона титулуватиме Маннергейма за те, що він своєю відмовою штурмувати Ленінград допоміг йому вистояти…
…Але з Росією треба жити…
Добре, що черговий двобій з нею закінчився миром. Хай вона перед тим, як хряпнути дверима, й обібрала Фінляндію, та все ж… Воля здобута, тепер її треба зміцнити і довести до такого стану, коли вона вже стане невідворотною. Такою природною для фінів, як процес дихання. Але цим уже хай займуться молоді, наступні покоління, а ми, думав він, — своє зробили… Є що дітям та онукам передати…
Тягнувся рукою до столу, де лежала розкрита «Калевала», але не так читав, як промовляв душею:
Хоч би й як було, а все ж я
показав співцям дорогу,
путь їм дав, нагнув верхів’я,
скинув віти, дав їм стежку,
на прийдешнє дав їм вихід;
тут от стежечка відкрилась
для співців мудріших, кращих
і на співанки багатших
в плем’ї тім, що літ доходить
в підростаючім народі…
Вранці слухав по радіо звернення до народу Фінляндії прем’єр-міністра Паасіківі, який повідомляв про рішення президента країни фон Маннергейма залишити пост глави держави у зв’язку з різким погіршенням здоров’я.
Зачитавши листа президента, прем’єр проникливо сказав дещицю й від себе:
«Ім’я президента Маннергейма глибоко вкарбовано в історію нашої країни. Слугуючи країні, він завжди ніс на своїх плечах величезний тягар, а в серпні 1944–го, йдучи за одностайним побажанням народу Фінляндії, прийняв на себе відповідальну посаду президента республіки. Під його керівництвом і дякуючи його авторитету країна вийшла з війни. Ніхто інший не зміг би тоді виконати це завдання, адже ніхто, крім нього, не користувався такою великою довірою більшості свого народу. За це, як і за інший самовідданий труд його на благо країни, фінський народ глибоко вдячний президентові Маннергейму. Коли зараз, із погіршенням здоров’я він змушений піти у відставку з поста президента республіки, вдячність народу виявляти йому публічно. Президент Маннергейм може піти на заслужений відпочинок, знаючи про те, що народ Фінляндії ніколи
