Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
За підсумком Другої світової війни Фінляндія втратила 12 відсотків своєї території і більше 89 тисяч чоловік убитими…
А здоров’я, і без того абияке, погіршувалося з кожним днем. Після сімдесяти почали вилазити болячки, які до того ховалися десь у глибині тіла. Зрештою, за наполяганням лікарів маршала відвезли в Португалію, на лікування, яке відбулося успішно, але, повертаючись додому із, задавалося б, підлікованим здоров’ям, Маннергейм в дорозі занедужав і, повернувшись в Гельсінкі, був прямо з дороги госпіталізований в клініку Червоного Хреста. До всього ж додалося запалення легень, прихоплене в дорозі. Ослаблений організм з трудом справлявся з новим недугом. Стало збагненно, що в найближчі місяці маршал не спроможеться виконувати обов’язки президента, знаходячись у лікарні. Та й хіба можна бути президентом країни, не виходячи з лікарні? Та ще в такі непрості часи. То для чого тоді триматися за владу? Хіба заради самої… влади? Але так працювати маршал не звик, не міг і не хотів. Або якісно віддаватися роботі, або ніяк. Зрештою, не він один у країні здатний керувати державою. Не дарма кажуть, що святе місце порожнім не буває. До всього ж, час уже й про себе подбати — скільки там того життя лишилося? А попереду його чекають ненаписані мемуари, що давно вже визріли в душі й просяться на папір. Пора… пора братися за перо. Як у «Калевалі»:
На устах вже тане слово,
мова поспіхом береться;
на язик вона мій лине,
рознімає мені зуби…
Слово просилося і в нього на уста. Якщо керувати державою він уже не зможе, то, підрихтувавши бодай на якийсь час здоров’я, ще послужить рідній країні пером і словом своїм… Правда, він ніколи не займався красним письменством, але… Як кажуть французи: а форс де форже он в’єн форжерон — якщо битимеш молотом — станеш ковалем… Та й видавці вже розвідували обстановку — чи не збирається, бува, маршал засісти за мемуари? Коли так — готові їх видати. За будь-яких умов. Навіть із старої батьківщини, із Швеції вже зверталися… Тож пора з двох труднощів вибрати легші. Ті, що сьогодні йому ще по плечу.
Та й лікарі постійно радять облишити службу. Або ж всерйоз зайнятися власним здоров’ям. Але як, маючи службу, займешся здоров’ям? Ні службі від того не буде зиску, ні здоров’ю толку…
Все зваживши, ще і ще вислухавши поради лікарів, на яких він раніше й уваги не звертав, маршал нарешті пристав до однієї думки: пора!.. Відпрацював своє, відслужив. Що зміг — зробив, а тепер хай молодші впрягаються в гуж і тягнуть спільного воза.
4 березня 1946 року Карл Густав Маннергейм, президент Фінляндської республіки, направив до уряду листа (доклавши до нього свідчення лікарів), у якому повідомив про свій намір піти з поста глави держави — у зв’язку з різким погіршенням здоров’я.
«Я вважаю, що своє завдання, на виконання якого я погодився зайняти пост глави держави, завершив. Фінляндія виведена зі стану війни з Радянським Союзом, укладено мир, суд над військовими злочинцями закінчився…»
Дер мор гат зайне арбайт гетан, дер мор канн геєн — мавр зробив своє, мавр може йти.
Думи на лікарняному ліжкові… Безсонні ночі… Коли не спалося, обережно вставав, тримаючись для страховки за стіну, підходив до широкого вікна, біля якого його завжди чекало зручне крісло-гойдалка з м’якою подушечкою, неспішно опускався в нього, зітхав полегшено, що подорож закінчилася вдало. Патронажна сестра заковизла в сусідній кімнаті, прочинивши на всяк випадок двері в палату маршала, і не загледіла, як він порушив режим, задивлявся в нічні вогні столиці, доки вони ще не погасли. В ті дні то була його єдина розвага — дивитися, як у столиці повільно гаснуть вікна — люди вкладаються спати. Добрих вам снів, співвітчизники, хай хоч у сни приходить до вас спокій… Бо завтра, разом із сірим мрячливим світанком, проблеми одна поперед одної наваляться на вас знову. Після пережитої війни, коли й сільське господарство і промисловість зруйновані авіанальотами та артилерійськими снарядами, життя було тяжким. Порожні магазини, невиплачені зарплати, величезна контрибуція, накладена руськими на Фінляндію, душили країну, але вихід все одно треба було шукати і знаходити. А дні стояли сірі, з холодною мрячкою, дощем і снігами — до лагідного сонця і тепла ще було ой як далеко… Але й це треба пережити. Не вперше. Піднялися за волю — треба боротися, задарма воля не дається. Та й головне, бодай і ціною неймовірних зусиль, здійснено: Фінляндія вистояла, вийшла з війни і зберегла незалежність, залишившись вільною державою у вільній Європі… Тепер — ставати на ноги…
Вогні будинків гасли, їх ставало все менше і менше, а чорних вікон все більше й більше…
Думав про минуле народу, теперішнє, майбутнє… Чи все він зробив для рідної країни, все, що міг? Згадував своє життя. Тридцять літ віддав чужій армії, яка ж і позбавила його країну волі. Але хоч у другій половині життя поталанило — присвятив її нарешті Вітчизні, поверненню відібраної в неї волі… Наче заново пережив дві війни з руськими, що їх витримала країна під його керівництвом. Волю здобули, хоч і зазнали незлічених втрат. Але головного домоглися — Фінляндія вийшла з війни, зберігши незалежність. Це вже немало, і для цього варто було жити і тридцять літ прослужити в чужій армії, здобуваючи досвід, як боротися… з цією ж армією. Хоч і віддали в жертву молоху війни життя кращих синів і дочок.
Перед внутрішнім зором в пітьмі ночі біліли десятки тисяч хрестів на скромних могилках тих, хто, повіривши йому, пішов за ним і поліг за волю… Бриніли в душі слова Тіля Уленшпігеля, сина спаленого на інквізиторському вогнищі Клааса (роман де Костера читав і захоплювався ним ще в юності): «Попіл Клааса стукає в серце…» А йому стукав попіл десятків тисяч фінських клаасів… І битиме до кінця його днів, і цей тяжкий тягар йому долею визначено нести в цьому світі. Йому повірили, пішли за ним і полягли в снігах Карелії. Але ж і волю здобули, не намарне пролилася кров. А хто сказав, що воля народу коштує дешево? Задарма вона ще нікому не давалася. Тільки б сусіди нарешті
