Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Взводний Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому вслід:
— Отже, я можу доповісти панові обер-лейтенантові, що все в порядку?
— Зараз із десятьма солдатами буду біля складу, — відгукнувся від барака взводний Фукс і, не сказавши вже ні слова, віддалився від старшин, які були так само ошелешені, як і взводний Фукс.
— Вже починається, — сказав маленький капрал Блажек. — Будемо пакуватися.
Швейк, повернувшись до канцелярії одинадцятої маршової роти, знову не мав часу запалити люльку, бо задзвонив телефон (котрий уже раз сьогодні), і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:
— Де ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто не відповідає.
— Я бігав за вашим дорученням, пане обер-лейтенанте.
— Ну, то пішли?
— Авжеж, пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?
— Значить, ви знайшли взводного Фукса?
— Знайшов, пане обер-лейтенанте. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» — і аж коли я йому розтлумачив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні…
— Швейку, не бавтеся. Ванек ще не повернувся? — Не повернувся, пане обер-лейтенанте.
— Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де б міг бути той проклятий Ванек?
— Не знаю, пане обер-лейтенанте, де б міг бути той проклятий Ванек.
— Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у буфеті. Отже, ви, Швейку, йдіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. І ще одне. Цю ж мить розшукайте капрала Блажека й скажіть, щоб негайно відв’язав того Балоуна. І Балоуна пошліть до мене. Повісьте трубку.
Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:
— Коли скрутно доводиться, хвости підібгують.
Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його — адже це було по дорозі до солдатського буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванека.
Балоун дивився на Швейка, як на свого рятівника, і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку тільки дістане з дому.
— У нас тепер будуть колоти свиню, — меланхолійно говорив Балоун. — Ти яку любиш шпиговану ковбасу — з кров’ю чи без крові? Тільки скажи, — все дістанеш. Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня десь уже під сто п’ятдесят кіло. Голова в неї, як у бульдога, такі свині найкращі, дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала дають не менше, як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Торішня свиня важила сто шістдесят кіло. Ото, бра, була свиня, — захоплено сказав він, міцно стискаючи Швейкові руку, коли вони розходилися. — Я її вигодовував лише на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинку я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш ні, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду, та Ще з картопляними кнедлями, посиланими шкварками, та ще й з капустою, то б і язика проковтнув. А як після Цього пивце п’ється, трясця його матері! І подумати лишень, усе це у нас війна відібрала.
Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк попрямував по алеї старих лип до солдатського буфету.
Фельдфебель Ванек тим часом сидів у буфеті й оповідав якомусь знайомому штабс-фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.
Штабс-фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубиць приїхав якийсь хазяїн, у якого в таборі був син. Він тицьнув фельдфебелеві доброго хабара і аж до полудня частував його десь унизу в місті.
Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже ніщо не смакує, і зовсім не тямив, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реагував. Витав у своїх власних уявленнях і чомусь белькотів, що повинен би бути приміський поїзд з Тршебоні до Пелгржимова і назад.
Коли Швейк увійшов, Ванек марно намагався розтлумачити в цифрах штабс-фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі фарби для будівель, на що штабс-фельдфебель відповів без ладу і складу:
— А повертаючись, умер, і зоставив тільки листи. — Побачивши Швейка, він сплутав його, мабуть, з якоюсь не симпатичною йому людиною, і почав лаяти Швейка: він, мовляв, чревовіщатель.
Швейк підійшов до Ванека. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.
— Пане фельдфебелю, — доповів йому Швейк, — вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс із десятьма солдатами, — одержите консерви. І негайно, бігом назад. Пан обер-лейтенант телефонував уже двічі.
Ванек вибухнув сміхом.
— Та що я, з глузду з’їхав, серденько? Та я б сам себе мусив вилаяти, мій ангеле! На все досить часу, не горить, золотко моє. Коли пан обер-лейтенант вирядить стільки маршових рот, як я, отоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «бігом марш!». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, щоб усі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, видача — видачею. Я краще знаю склад, ніж пан обер-лейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, ніби на складі є якісь консерви. Їх не було ніколи, а склад нашого полку діставав їх у міру потреби в бригаді або позичав у інших полках. Тільки одному Бенешівському полкові ми винні понад триста бляшанок консервів. Хи-хи! Хай собі балакають на нарадах що їм заманеться. Дивіться, які швидкі! Таж їм каптенармус — якщо туди прийдуть — сам скаже, що вони подуріли, адже жодна маршова рота ще не дістала