Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Ну добре, отче, та як же ж справа була? Адже ж не ангели і не чорти вкинули Грековича до ополонки? Чернець зніяковів і довго розмішував фарби, випробуючи їх тонким пензлем, потім відповів неохоче:

— Кажуть миряни, ніби якесь гультяйство напало вночі на Видубецьку оселю, де зупинився мимоїздом Грекович. Ніби зв'язали його, забрали усі папери й документи, а самого пустили під кригу. Так і помер він, клятий, без каяття, як і належить єретикові.

Доказавши, чернець знову узявся до роботи і з подвоєною увагою клав мазок за мазком. Сагайдачний замовк, але цікавість переборола його звичну стриманість:

— А що зробив тоді Рутський та уніати?

— Та що, — всміхнувся чернець, витираючи руки. — Вписав протестацію, ніби створився суд господній над єретиком з намови нашого превелебного архімандрита совокупно із парафіяльними панотцями, панами міщанами з козацтвом і шляхтою київською. А ще писав, ніби ми і на його життя поважуємосъ… Та ви краще спитайте отця архімандрита. Вони краще все знають, — доказав він, ніби злякавшись своєї балакучості, і почав збирати пензлі, - Спаси Христос. Час мені до оселі… Oтжe, завтра о тій же порі…

Коли двері за монахом зачинилися, Сагайдачний скинув соболеву шапку і, шкутильгаючи, підійшов до мольберта. З полотна глянули на нього ще не закінчені, але вже пильні очі, і бліде худорляве обличчя. В цьому ще грубому ескізі відчувалася величезна сила майстерності. Суть людини була вже схоплена і розказана фарбами на полотні.

— От сучий син, як же він добре малює! — ахнув Бурдило і від захоплення вишкірив свій єдиний жовтий зуб. — Ну, просто живий. Постав у вікні — люди почнуть вітатися.

Сагайдачний мовчки відійшов від мольберта, а Бурдило озирнувся на зачинені двері і обережно торкнувся його плеча:

— Я розумію, що перед цим ченцем ти не міг говорити одверто. Розкажи ж тепер, що там трапилося в Московщині?

— Що! Що! — обурено смикнув плечима Сагайдачний. — А те, що ця війна риб'ячою кісткою стала мені поперек горла. Ще не добравшись до Москви, стали козаки ремствувати. Потім почали по одному перебігати до московитів, бо ж остогидло їм воювати за ляхівта за п'яницю королевича. Присяга присягою, а честь честю. Гинули ми в кожному поході, а обіцяних прав ніяким геройством так і не добилися від цього бісового єзуїта — Зигмунда. Скажу тобі щиро: мене від цього походу іноді нудило, але зрадити Владислава не дозволяла лише та ж честь. Але коли на Арбаті полягла краса нашого війська і раптом мені доповіли, що весь полк на чолі з полковником Коншином перейшов до московитів, я наказав відступати. Коли б я залишився там зі жменькою козаків, той же королевич плюнув би на мене, бо я для нього не друг, а хлоп. А взагалі все йде до того, що тра нам з Москвою брататися. Рано чи пізно так воно й буде — ось тобі вся правда. Гола і без прикрас. Але ще не час про це говорити одверто, бо Московщина зараз спустошена і зруйнована війною і міжцарів' ям, люди розбестилися без влади. Нема там, в Московщині, ані грошей, ані справжніх твердих законів. Але почекай трохи: все стане згодом на своє місце — і тоді не один Коншин потягнеться до Москви. А я буду один з, перших, хто почне про це говорити.

Бурдило довго мовчав, чухав двома пальцями свою миршавеньку борідку та нещодавно виголену потилицю, потім задумливо сказав:

— Що ж, тобі видніше. Тільки дивись, щоб ти нам нашу волю та звичай не продав за півшеляга.

Сагайдачний тільки плечима стенув на такий несподіваний висновок.

Мотря, невістка діда Омелька, підвелася вдосвіта місити 6ублики. Опинившись у Києві, вона вступила майстерицею до цеху перепечайниць, — єдиного з цехів, де майстрами були жінки, і пекла на продаж бублики та книші або ходила пекти паски і пироги по хатах. З того вони й жили.

Замісивши тісто, Мотря запалила в печі і збудила діда Омелька з Орисею розкачувати тісто на бублики. Обоє качали, а вона спритно вмочала бублики в окріп і засовувала у піч дошку за дошкою. Робота наближалась до кінця. Три сапети напакував дід Омелько і вже збирався сісти за чоботи, коли загарчали і загавкали собаки і хтось різко рвонув зовнішні двері.

— Орисенько, відчини! — крикнула Мотря, засовуючи в піч останні бублики.

Дівчинка відщіпнула двері, і з парою і гострим передсвітанковим холодом ввійшло до хати двоє драбантів з кількома шляхтичами.

— Чия це хата і чим ви тут займаєтесь? — Пихливо спитав один з шляхтичів.

Мотря здивовано відірвалася від роботи.

— Та наша ж, пане, хата. Дідусь наш — шевський майстер, а я — перепечайниця.

— Так і запишемо. З кожного майстра належить по чверть копи литовських грошей митрополитанського податку і стільки ж біскупського. А разом з двох майстрів — аж ціла копа.

Мотрі й руки впали. Вона завмерла біля печі і не помічала, що бублики в печі горять.

— Якого податку? — перепитала вона. — Та ми ж сплатили і старості, і магістратові. Спитайте цехмістра.

— Старості — це річ окрема. А зараз Кожум'яки з Гончаркою відійшли до Біскупичів[270], отже, однині платитимете біскупові десятину і різні данини, які він зволить накласти на вас.

— Як-то? — втрутився Омелько, з зусиллям підводячись з лави. — Та ще ж у неділю сплатив я сторожовщину, а в понеділок Мотря занесла до замка кошик бубликів. Як же це за три дні люди з замкових стали біскупськими? Та ми про це й не чули!

— Цить, не з тобою розмовляють! Давай, бабо, гроші або що там в тебе є. Ану, мерщій!

— Та як же ж воно, дійсно, пане? — сплеснула і Мотря в долоні. — Дідусь правду кажуть. Хіба ж можна людям бути під двома присудами? Спитайте ж цехмістра. Спитайте у братстві. Всі ж цехові — під замковим присудом.

Шляхтич обурено тупнув ногою.

— Що?! Цить, кажу, бо зараз покуштуєш канчуків! Беріть оцей кожух та рушник з ікон та подушки!

Мотря заплакала.

— Ой, паночку, та що ж ви робите?! Це ж дідусів кожух. В чому ж вони вийдуть з хати? Адже ж вночі ще мороз.

Маленька Орися весь час дивилася на шляхтичів і драбантів з блискучими алебардами. Алебарди були такі гарні. Так і хотілося їх помацати й погратися ними, але пан у зеленому кунтуші так моторошно гримав на матір, що