Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

А трохи далі один з братських дидасколів тлумачив народу:

— І за законом належить обирати на радців і лавників людей чесних, обізнаних на законах і праві, письменних і сумлінних, побожних і добродійних. «Хай буде єдине стадо і єдин пастир», як пишеться у святому письмі.

— А де ж їх взяти, отче святий? — виринув з юрби Терешко. — Хіба що межигірським гончарам замовити, хай повиліплюють з глини та вдмухнуть в них душу живу, бо ж нема таких серед купців та патриціїв.

Давно вже говорили радці за чаркою горілки, що треба замазати очі цеховим майстрам та міській голоті і обрати на лавників та до Гмінної Ізби кількох майстрів та бідних міщан. Кожен чухав потилицю і згоджувався, що дійсно треба де в чому поступитися, тому що поворот цехів під магістратський присуд річ дуже корисна, на якій не можна програти, бо не було ще на світі людини, яка б, потрапивши до магістрату, залишалася непідкупною і безсторонньою. Хабарі ж надходять у єдину скриньку і розподіляються по-братерському між усіма радцями.

Але коли гості розходилися, кожен пригадував, що в нього є небіж або зять, якому конче треба потрапити до ради, тому що одружився він, не закинувши слова про посаг або про свою частку у спадщині, сподіваючись забагатіти у радцях. Або треба десь примостити вигнаного з бурси недоростка-сина, і тому що до ради треба було дообрати реr cooptationem[264] лише трьох радців, то віддати ці місця якимсь ремісникам є річ цілком неможлива. Але безторжя і селянські бунти по магістратських хуторах і часті підпали і грабунки в самому місті — все закликало до поступок і до розважливості.

Ходика це розумів краще від інших. Крізь руки його, як війта, проходило чимало карних справ. Він бував присутній при допитах, коли заарештованих, брали на муки і тому чув і знав більше, ніж усі інші разом. Ось чому й зараз він вимагав, щоб радці додержали свого слова.

А радці вагалися, нібито йшли на поступки, але… А двоє і зовсім не бажали слухати доброго розуму і навіть полізли з кулаками на Ходику.

— Я тобі покажу, як обирати до ради голоту! — репетував один з них. — Я тобі покажу!

— А ти сам скільки взяв від Балабушиного сина за бешкет — відтягав його за лікті Онисим Ходкевич. — Ось зачекай: повстануть хлопи та різна голота, тебе ж першого потягнуть на шибеницю.

Радця визвірився, розмахнувся і вдарив його кулаком, потім знову вчепився у Ходику.

— Панове! Панове, до ладу! — надсаджувався Созон.

Але ніхто не звертає на нього уваги, Созон вихопив з купи ключів і печаток війтівське берло і лунко заторохтів по столу. А радці сопіли, лаялися і тупотіли на місці, зчепившись в одну купу, і важко було зрозуміти, хто б'ється, а хто рознімає їх.

Староста обурено підвівся з місця.

— Припиніть, панове міщани, оцю бридоту! — з презирством кинув він. — Пани міщани могли побитися і вдома і прийти до магістрату з готовою думкою.

Созон вхопив глек води і зробив знак сторожі. Сторожа кинулася на допомогу, і за мить радці зайняли місця і приступили до голосування. І вийшло так, що замість трьох ремісників потрапив до ради Балабушин син, небіж Ходкевича, і рудий Кузьменко — від цехових.

Коли вони розташувалися за столом, сторожа розчинила двері і запросила до зали лавників, Гмінну Ізбу, цехмістрів та всіх інших.

Староста проголосив одного з трьох чергових радців королівським бурмистром, новообрані присягнули сумлінно працювати на користь громадську. Коли староста та воєвода залишили магістрат, приступили до виборів війта.

Це була єдина посада, на яку обирали не самі тільки радці.

Кандидатів було багато: ремісники і частина братства висували Хому Причепу, Гмінна Ізба — Богдана Балику, а лавники і магістрат — Созона Балику, який щойно склав з себе гідність бурмистрову. Кожного з кандидатів хтось вихваляв, як циган — коняку. Але враз знаходилися не менш палкі супротивники, що пригадували всі його гріхи і недоліки, а іноді й додавали до них різні наклепи і чутки. З піною на вустах доводили вони, що обрати дану особу означало б провалити всі міські справи, і з такою ж палкістю вихваляли іншого кандидата.

Але всі вже втомилися і зголодніли. Суперечки потроху згасли. Проти Причепи були майже всі лавники і старші братчики. Не забули вони йому братського кануна і барил пива та меду. Не хотіли лавники і Созона, який чимало залляв їм сала за шкуру під час свого бурмистрування. І якось само собою сталося, що всі, згодилися на Семені Мелешкевичу, людині мирній, тихенькій і невиразній.

Потім швидко й мирно обрали кількох лавників, і коли всі новообрані присягнули перед магістратом, бурмистер оголосив наказ, щоб цехи у тижневий термін переобрали цехмістрів.

— Ану кажи, як там у вас? — жваво говорив Сагайдачний, вітаючи старого Бурдила. — Що на Низу? А що по хуторах? Адже ж ми з тобою близько року не бачилися. Навіть більше. Аж з того дня, коли обрано було на гетьмана Барабаша. Ну, як він там, сучий син, з голотою воловодиться?

Бурдило витер клітчастою хусткою голену голову і опустився в крісло.

— Де це тебе покалічило? — вказав він на забинтовану ногу Сагайдачного. — Чи то в Московщині поранено?

Сагайдачний махнув рукою.

— Так! Дурниця! Кінь ударив копитом. Третій день вже сиджу, відбуваю в нього послух, — жартуючи, хитнув він у куток. Бурдило тільки тепер помітив високого ченця за мольбертом, з палітрою і пензлями. Пильно обмацував він поглядом Сагайдачного у чепурному, застебнутому під горло жупані з вильотами і московській соболевій шапці.

— Це кира Єлисея витівка, — всміхнувся Сагайдачний. — Сиди, каже, поки не глянеш з полотна, як живий. Ну, що ж: поки нога болить, воно можна, а там знову у сідло та за військові справи.

Бурдило розреготався.

— Ну-ну, жарти жартами, а як там у вас? — квапив його Петро Конашевич.

І крізь удавану безтурботність Бурдило відчув його нетерпіння.

— То що ж, батьку, — хитро примружився він і, за своєю звичкою, почухав двома пальцями у мочулястій борідці. — Багато утекло води і у Дніпрі-Славуті, і на Базавлуку. Був Дмитро Барабаш — і не стало.

Сагайдачний навіть підвівся від хвилювання. А Бурдило зібрав дрібні зморшки навколо очей і вишкірив свій єдиний жовтий зуб.

— Скинули Барабаша. Тобто не скинули, а… загинув він у поході, - виправив він сам себе, скосивши око на художника.

І Сагайдак зрозумів,