Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Так от… Як розпочав ти торік навесні збирати військо і поїхали твої сотники закликати нас у Московщину і вичитували по шинках та по ярмарках проповідні листи, порідшало тоді на Базавлуку. Навесні, бува, суне на Січ і старий козарлюга з панського маєтку, і збіглий хлоп, і підмайстер, і бідне міщанство. Щодня надходила сила народу, як у повідь води, а тут іноді по три дні не чути було за нову людину. А коронний гетьман знов почав перехоплювати наші валки, не пропускав до Базавлуку ані бойового припасу, ані харчу. Адже пити-їсти кожному треба… Ну, а голота — відома річ — пропила торішню здобич. Кляли вони тоді панів, загрожували спалити, вирізати їх до ноги з родом-племенем, таж руки короткі, коли хлопство тихо сидить по місцях. Почухали вони тоді потилиці і пригадали Туреччину… Ну а нам теж не користь давати їм за дурничку човни. Вивезли ми їх геть з Базавлуку. Залишили саму трухлятину. А хіба ж та голота розуміється на човнах!.. Ані компаса на них, ані секстанта[265], ані іншого приладдя, щоб не загинути в морі. Днища в них діряві, клоччям позапхані, паруси подерті. Пішли у море. А тут тобі буря, хвилі такі, як могили в степу. Кого занесло ген-ген у Туреччину, а кого кинуло на косу Кин-Бурун. Там і забрала їх татарва голіруч. А Барабаш узяв мого човна, довгоносого… Та ти його ще молодиком бачив… Відкрилася на ньому теча. А очерети вздовж бортів геть усі погнили. Так, і потоп він, як та каменюка. Ніхто й не врятувався…

— Воля господня. Упокой, господи, душу раба твого Дмитра у місці світлім, у місці злачнім, у місці покойнім, — перехрестився чернець і знов узявся до роботи.

— Авжеж!.. Авжеж!.. Господня воля, — охоче підхопив Бурдило і навіть зітхнув. — Без бога ані волос з голови не впаде… Так от, пішли у море, кажу, двісті човнів, а ледве сорок повернулося. Ані хліба козацького, ані війська. Почали вони тоді сваритися, обвинувачувати один одного. Їсти нема чого, бо ж голота ще взимку, коли тебе було скинуто, всі наші крупи, борошно, та рибу пограбувала до порошинки. Ну, та й земля стоїть неорана, і на тафах та на уходах ніхто не працює.

— Ще й Варшава не сплатила грошей військові, - недбало вкинув Петро Конашевич.

— Ото ж то й воно! Вдарили на раду. Зійшлися. Такий галас зняли!.. Билися аж до ночі і обрали собі гетьманом Бородавку. — Що-о?! — аж підстрибнув Сагайдачний. — Та чого ж ви дивилися, старшина та сиві діди?

— А що було робити, коли одні пішли з тобою у Московщину, а інші сиділи по хуторах, аби з голотою не воловодитися. А він, собака, присягався, що не тільки у море — у саме пекло полізе з голотою. Вихваляв сам себе, що й слухати гидко. Тепер знов у похід ладнається, тільки невідомо — куди. От поїхав би ти на Базавлук, як старший королівський. Подивився б, що там і як. Не один козак там за тобою сумує, пригадуючи твій ласий шматок.

— І не подумаю, — презирливо фиркнув Сагайдачний. — Хіба що прийдуть запрошувати. А що на волості? — урвав він сам себе, і, скоряючись художникові, знову прийняв потрібну позу.

— Та що ж. Знаєш панський звичай: в універсалах обіцяють гори золота й шани, а насправді… Та й поспільство заворушилося. Палять потроху фільварки. Зараз ще тихо — весна. А ось побачимо, що буде влітку… Ти дивись, заздалегідь вигадай голоті роботу, бо ж накоїть вона тобі лиха. А якщо пани ще поженуть її з староств та маєтків — піде тоді різанина… От і зараз на Брацлавщині сплюндрували чимало панів та підпанків. Повиганяли їх і самі на панські грунти. Самі орють і жнуть і загрожують настромити на вила кожного, хто до них сунеться. З'явився там якийсь ватажок Юрко Шибеник з Горленкових Хутірців, ходить він з ватагою і ріже панів, а голота і втікачі так до нього і сунуть. Ну, та поживи — сам побачиш. Краще розкажи за Московщину. Наші тут плетуть по кутках, ніби ти не подолав московитів, і таке верзуть, що слухати бридко. Як же ж ти так? Га?

Сагайдачний пересмикнув плечима.

— Ну й відступив. Треба було. Не такий я дурень, щоб пани моїми руками жар загрібали. А що брешуть — хай брешуть. У польському діаріуші[266] ще краще написано, ніби я відступив, одержавши звістку про зраду жінки, коли й жінки в мене нема. А рязанські попи витягли якусь ікону та й оголосили її за чудотворну, «спасительницу от окаянного гетмана Саадашного и запорог его». Молебні правлять, гроші загрібають. А справа простіша: якщо голови класти, треба й хліб з того їсти. А під Москвою хліба катма. Пани там сотнями гинули, як вовки. От я й відвів своє військо аж під Калугу на хлібні місця. Були й інші причини… Так, кажеш, б'ють панів? — урвав сам себе Петро Конашевич, зиркнувши в бік ченця.

— І не токмо панів, а й пастирів єритичних, — зауважив чернець, щось шкрябаючи на полотні. — Недавно пустили Антонія Грековича під кригу води пити, поєлику він із своїм безбожним митрополитом на оселю Печерську наважувався, добиваючись у короля, щоб передали її під владу митрополитову. Превелебний кир Єлисей і на рочки їздив, і братію добре озброїв, і до козаків, і до панів міщан кидався по допомогу. День і ніч вартували ми, очікуючи наглого нападу, аки сурми архангельської… У богомазні порохом вкрилися недомальовані лики, наче скорботною тінню, аж поки сини віри праведної не відхилили загрози.

— Як-то? — здивувався Сагайдачний. — Адже ж Печерська оселя ставропігійна[267], а папську буллу про передачу її уніатам скасовано вже років з двадцять тому.

Чернець сумно зітхнув.

— Дійсно, що на папері воно так, мосцьпане гетьмане. Але ж у морі житейському хвиля звідти б'є, звідки вітер дме. Не така людина кир Єлисей, щоб дурно лякатися і ставити ченців під мушкети і шаблі на захист оселі. А зараз, як каже отець Памва Беринда[268], повівають на нас, вітри злочестя і терпимо ми великі скорботи і утиски.

Чернець замовк і розпочав старанно змішувати фарби.

— А хто забив Антонія Грековича? — не одразу спитав Сагайдачний.

— Тайна сія в руці господній, — чи то уникливо, чи то тайнозначно відповів монах. — Адже лютують на нас уніати тому, що миряни обминають їх церкву, аки хатину вражену моровицею. Отже, вся, як вони кажуть, бенефіція[269] — від самих